З кар’єрою у офіцера радянської армії все було гаразд. У тридцять шість старший лейтенант, командир роти в одній з частин Московського військового округу Григорій Куценко мав серед інших нагород і відзнак медалі «За воинскую доблесть» та «За безупречную службу». Усе було б добре і надалі, якби не муляло сумління – за що каралися на далекій Півночі у тридцяті роки три його діди? Сам Куценко з села Іванівка Ставищанського району Київської області. Отже, щороку навідуючись у рідне село, шукав серед односельців відповіді на своє запитання. Картина складалася невтішна. Каралися не лише його діди. Почав записувати свідчення, аналізувати. З «ПРИГОВОРА ИМЕНЕМ СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК ОТ 15 февраля 1985 года»:
«…Будучи антисоветски настроенным, Куценко… изготовил и хранил у себя дома для последующего рапространения (жодних доказів щодо таких намірів у слідчих не було – О.П.) записи, содержащие злобную клевету на существующий в Советском Союзе государственный и общественный строй, Конституцию страны и КПСС…»
«…Распространял клеветнические измышления о целях и задачах, которые ставила партия большевиков в период …революции. …Осуждал проводимую в стране работу по коллективизации сельского хозяйства, порочил политику …правительства в области индустриализации.»
« Рассказывая на политзанятиях о великих стройках 30-х годов, заявил… о том, что все эти стройки возведены на костях людей.»
«Пропагандировал идеи украинских националистов Петлюры, Махно, Бандеры, Григоренко», читав сам і давав читати іншим О. Солженіцина, виступав на захист політв’язнів, протестував проти порушення прав людини – і це ще не все.
Такий от був офіцер. Відправили туди, де слід дідів ще не прохолов. Дома залишились чекати дружина Надія і донька. Відсидів чотири роки. По звільненні повертається до Москви. У дні путчу ГКЧП, як людина військова, Григорій Куценко долучається до організації руху опору. Тоді весь світ у новинах з білокам’яної побачив на барикадах Москви жовто-блакитний прапор. Він був пошитий родиною пана Григорія за одну ніч, а пані Надія навіть вишила на ньому тризуб. Це було за кілька днів до проголошення Україною незалежності.
Повернувшись на Україну, Григорій Петрович продовжив раніше почату справу. Непокоїла доля репресованих земляків.
Книги пам’яті про роки репресій в Україні друкувались за кордоном і раніше, та ось вже і в нас надруковані системні дослідження науковців про жертви репресій комуністичної влади. До грубезних книг внесено, до речі, прізвища лише тих, хто радянською ж владою в останні, на щастя, роки її існування був реабілітований. Матеріали підготовлені за архівними документами, які констатують невтішні і жахливі речі. З одного лише села Іванівка на Київщині, села Григорія Куценка, було репресовано біля сімдесяти осіб – селяни та сільська інтелігенція, вчителі, медперсонал. У сусідній Чупирі – за сорок осіб. І це окрім тих, кого ще й досі не реабілітували, руки не доходять.
Григорій Куценко, який на сьогодні є головою Київського товариства політв’язнів та жертв репресій, як просвітянин посприяв тому, щоб ці списки були вивішені на людному місці у селі.
Результати не забарилися. У наслідок діяльності компетентної комісії, затвердженої сесією сільської ради, до складу якої увійшли жителі Іванівки, з карти села зникли назви вулиць, які нагадували про комуністичне минуле. Десяти вулицям було присвоєно ім’я славних земляків. Назвемо деякі: вул. «Леніна» стала – «Сім’ї Клименків», з цієї родини режисер Станіслав Клименко та його брат, мій однокурсник фізик-ядерщик Андрій, «Червоноармійська» – «Сім’ї Демуцьких», це родина священика, фольклориста та композитора. «Комсомольська» – «Сім’ї Похилевичів» – священицький рід, який впродовж півтора сторіччя опікувався духовним життям селян. Вулицю «Щорса» перейменували на «Івана Мазепи». Є тепер там і вулиця всесвітньо відомого земляка іванівців, польського поета Юзефа-Богдана Залєського. Деяким вулицям повернули старі назви.
Був у Іванівці, як і в усіх українських селах, та й у містах не по одному, свій пам’ятник В. Леніну (Ульянову). Демонтували. На його місці буде встановлено пам’ятник жертвам тоталітарного минулого.
Ще й року не пройшло від тих подій у Іванівці. Для Григорія Петровича це звичайна просвітянська робота. Повернення історичної пам’яті, відновлення справедливості – такого втручання потребує хіба одне українське село…
Химерне виховання і сумнівним буде результат, якщо ми примушуємо молодь, дітей, – за них особливо прикро, – ходити вулицями, які носять імена катів твого народу. А пам’ятники? Світ має хороші ідеї з цього приводу – створювати музеї минулого, туди ж можна і пам’ятники постягати. Коментарів додати.
Сподіваємось, що на відновлення історичної правди не знадобиться ще 140 років.
Ольга Пугач, голова Київського міського
об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.
