Світ досягає високого рівня добробуту, але чи зростає пропорційно його свобода? З часом ми дедалі більше схиляємося до висновку, що не гроші, а тільки духовна свобода сучасної людини — найвища цінність, найбільше багатство життя. Це те, чого завжди бракує навіть заможним людям. Переважно не здогадуємось, що ми вільні, й тому не вміємо цінувати власну свободу і свободу ближніх. Саме тому так багато розчарованих і спраглих свободи людей в Україні. Хоч би скільки було зароблено грошей і перетворено їх на приватні садиби, машини, речі, горілку чи задоволення — українці традиційно скаржаться один одному на погане життя, погану погоду, неврожай і нікудишню владу. Скинувши тягар негативу на ближнього, побредуть знов, як загнані коні, на щоденну роботу, а після роботи знову метушаться біля своєї господарки або тліють у болоті дрібної пиятики чи біля телевізора, щоб неспокійно переспати ніч, і знову — на роботу.

В неділю хтось за традицією іде до церкви, знову всідається перед телевізором чи тоне в метушні монотонних родинних стосунків або вибирається з компанією на природу. Дні галопують — понеділок, середа, п’ятниця — і тиждень за тижнем проминає в дефіциті часу. Де ж поділась та свобода, про яку говорять філософи й агітують політики? Багатство держави вимірюється не ВВП чи грошима, а часткою вільного часу громадян. Це точний вимір елементарної свободи, звільнення від рабської потреби працювати заради виживання і марноти багатства. Свобода починається зі свободи від влади грошей. А українці завжди заклопотані проблемами виживання й облаштування власної хати. Відома українська працелюбність фатально пов’язана з низькими заробітками, і все це складає замкнене коло неволі, з якого неможливо вирватись до старості, а фізична праця впрягає людину в упряж щоденного обов’язку, скорочуючи час ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ. Ми нещасливі, самоприречені до фізичної праці люди. Щоб стати більш-менш вільними, нам треба домогтися від влади скорочення робочого дня, заборони масової понаднормової і нелегальної праці та роботи у вихідні. Щоб менше залежати від грошей, слід законодавчо встановити частку оплати праці хоча б удвічі більшу, ніж практикують у Європі. Не треба бути дурнями, себто сучасними рабами, і погоджуватись працювати за безцінь чи задарма навіть тоді, коли є масове безробіття. Саме це повинні пропагувати народні обранці замість обіцянок мізерного зростання мінімальної платні та соціальних подачок. На жаль, політики свідомо прирікають українців на майже наркотичну залежність від фізичної праці заради прожитку, оберігаючи реальну свободу невеликої частки дуже багатих людей. Ми опинилися в абсурдній ситуації: підтримуємо політичні сили, які позбавляють нас фундаментальної складової сутності свободи. Весь інформаційний простір щодня й щохвилини позбавляє українця свободи бути собою на своїй землі. Абстрактна свобода слова фальшиво уживається з несвободою слова українського. Більшість преси й друкованого чтива подає українцеві іншомовну, чужокультурну й чужоментальну інформацію. Телебачення робить те саме, але до того ж “розважає” українця дебілізуючими ток-шоу. Українські діти змалку дивляться оте телебачення і навіть не уявляють, що означає свобода почуватися в українському культурному середовищі, їхні душі в’януть від споглядання потворних і жорстоких персонажів чужих мультиків, а пропаганда збочень виховує відчуження від батьків. Українські господині приречені витрачати години на споглядання безглуздих серіалів, занедбуючи дітей і лаючи зовсім не схожого на супермена чи олігарха голову сімейства, опускаючи його авторитет разом із родинною перспективою. Телебачення краде українську свободу, тому дивитись його неможливо, але його дивляться з трагічними обличчями невільників, бо іншого телебачення немає. Відомі люди подбали про це з бізнесовою метою — позбавити українця свободи національного життя і перетворити його на безвольну робочу істоту. Чи має українець свободу душі? Замість духовної свободи йому пропонують ерзац свободи вірувань, терпимість до статевих збочень і пропаганду всякої нечисті (упирів, ворожбитів і відьом). Доки українець не задумається над сенсом свободи віри як духовної єдності з предками й Творцем, єдиної української церкви не буде. Міжконфесійна ворожнеча свідчить про відсутність віри у заповіді Христа. Є чимало українців, які розмовляють українською, але за своїм символом віри не є українцями і їх не можна зараховувати до українського етносу. А ті, які вимушено говорять російською чи іншою, але мають українську віру, повернуться в лоно етносу. Свобода вільно говорити рідною мовою і свобода звертатися українською до Бога за обрядом батьків — це доступно далеко не всім українцям. Але національна свобода — єдине, що кожен українець може і повинен здобувати сам, маючи віру в Україну й дотримуючись своєї традиції, поважаючи й люблячи іншого українця. Чи готові українці взяти свою свободу і разом з нею щоденний обов’язок захищати її словом та дією?

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ

http://slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=5059