Мова - далеко не тiльки "засiб спiлкування", тобто передачi "вже готових думок", як нас усiх учили в iмперськiй школi. Куди серйознiша її мiсiя - бути способом народження тих думок: коли "нема мови", людинi просто-напросто "нема чим думати"
[Оксана Забужко]

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу її зникнення. Для маленького українця, що зростає в зросійщених містах,...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому зарадити. Інші ж докладають певних зусиль і роблять справу....
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача, літературного критика, мовознавця, лауреата літературної премії ім. М. Рильського...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ (КАРЕЛІЯ).       Сов. Секретно. АВ-2. СССР...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана Кавалерідзе відбудеться з участю Національного центру Олександра Довженка...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя», часом намагаюся посперечатися. Ось у лютому 2012...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці, автора документальних стрічок та фільму «Счастье мое»...
Написав Тарас Ковальський 15-03-2012
l-r---- 14 березня 2012 року (в середу) «Україна молода» опублікувала матеріал Валерія Бобровича «Похибка сценарію» та цитату історика Володимира В’ятровича:...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи Дмитренка (наклад видання – 300 примірників). В монографії...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше – у невеличкому містечку...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у рамках яких будуть показані найкращі зі збережених фільмів...
Написав Тарас Ковальський 08-02-2012
stus-i-vinnychyna У свідомості багатьох Василь Стус народжений  і вихований Донеччиною, її робітничим середовищем. Та лише тоді, коли шанувальники літератури глибше...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія Загоруйка "Служба Безпеки ОУН. Зачинені...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних проблем, які існують у нашому просвітянському просторі. Мова йде...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного законопроекту про мови чули тільки зі слів двох членів Комісії від України -...
ЛИСТИ З ЕВРОПИ І В ЕВРОПУ Друк e-mail
Написав Богдана   
Вівторок, 29 липня 2008, 10:55

Володимир ВОЙТЕНКО, професор

“Маємо вчитися у М. Грушевського — його ерудиції, у В. Винниченка — акцентуйованої уваги до соціальної справедливості, у Д. Донцова — чіткого усвідомлення своєї національної ідентичності, у Д. Дорошенка — прагматизму управлінської культури, а найголовніше — вчитися у В. Липинського беззастережного розуміння того, що українська ідея — це створення української політичної нації”. Написавши ці слова наприкінці своєї книжки “Україна: десять років самотності” (Львів, Універсум, 2001, 152 с.), хочу повторити їх і нині: маємо вчитися — і на звершеннях, і на помилках діячів історичної минувшини. Поміж них одна з найцікавіших — постать Михайла Драгоманова, коли йдеться про українську мову та українське письменство.

ДИСКУСІЯ
ПРО УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ
Михайло Петрович Драгоманов (народився 1841 року на Полтавщині) дуже багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження українців. Турбота про Україну стала сенсом його життя ще в період навчання та викладацької роботи в Київському університеті (1859—1876 рр.), де він сформувався як учений європейського масштабу. Вона не полишала Драгоманова під час вимушеної еміграції — спочатку в Женеві (1876—1889 рр.), а далі — до кінця життя (1895) — у Софії, де наш земляк обіймав професорську посаду в університеті. Одним із перших серед українців Драгоманов розгорнув роботу з ознайомлення Європи з культурною та історичною долею України. Журнал “Вольное слово”, збірник “Громада”, низку брошур адресували українцям і зарубіжним читачам. В одному з листів, писаних на схилку життя, Драгоманов (не хизуючись, а констатуючи) зазначав: “Три чверті всього, що за останні 15 років видавалося на чужих мовах про Україну, написав я”. З Драгоманова “вийшли” і Єфрємов, і Грушевський, і Чикаленко, і Симон Петлюра — “його іменем і його ідеями переймалися активні діячі кінця ХІХ віку” (О. Я. Шульгін). Це правда, але правда і те, що деякі тези в академічному світобаченні “європейця” не всім здавалися слушними, і за його життя, і в наші дні лишаються контроверсійними (та на диво актуальними). Як писав один із активних бійців “українського фронту”, молодь 80-х та 90-х років ХІХ ст. “дивилася на Драгоманова як на учителя, пророка, вождя — політично-громадський його світогляд, драгоманство, було її катехизою. Але молодь дальшого покоління переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами вже не викликали співчуття…” (О. Лотоцький, 1933). П. Сохань, відповідальний редактор академічного видання “Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу” (Київ, 1994) вважає таку оцінку влучною і справедливою — попри те, що “московські боги” не були посадовцями чи багатіями — йшлося Драгоманову про видатних російських письменників, яких шанував (і шанує) увесь світ.
“Листи на Наддніпрянську Україну” Драгоманова і “Листи з України Наддніпрянської” Грінченка (псевдо — Вартовий) оприлюднені в періодиці 1892—1893 рр.; не завжди йшлося про те, що можна назвати діалогом: здебільшого кожний із авторів писав “про своє”, епізодично торкаючись позиції опонента для загострення полеміки. Коли в рядках, а коли між рядками можна простежити відмінності в психологічному налаштуванні авторів: Грінченко — “добре вам, у Европі сидівши, розводитися з усілякими теоріями”, Драгоманов — “бачите лише те, що під носом, а світ великий”.

ПРО ГОГОЛЯ
Послуговуючись поширеною формулою “ми” замість “я”, Драгоманов робить заяву: “…ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки — народної мови як способу морального зв’язку між людьми”. Таке визначення функції мови принаймні неповне, але це окрема тема. “Тепер, — пише Драгоманов, — голос в оборону українського слова в Росії почуєш лишень від ліберальних “западників”; навіть в елементарних книжках (і школах) нав’язують українцям великоруські поезії та пісні як “общеруські”. Все начебто зрозуміло, але, як виявляється, “на ділі літературні інтереси українців” не так уже і “діляться від російської літератури”, а вона служить не тільки для помосковлення, бо в ній можна знайти “український зміст”, речі й думки “не спеціально-московські, а европейсько-російські”.
Резюмуючи, бачимо дві тези різної ваги: тривіальне визнання того, що нації існують, а народи мають свою мову, і (варте принаймні обговорення) твердження про те, що, всупереч “помосковленню” російська мова “на ділі” штука корисна через елементи українського змісту і думки “европейсько-російські”. Вмілий полеміст, Драгоманов обстоює свою позицію безпрограшним посиланням на Гоголя: “Вартовий згоджується брати до української літератури твори наших писателів дотатарської доби, хоч і писані по-староболгарському, але не хоче брати туди твори нових писателів, як Капніст, Гоголь і др., писаних по-російському. Се справа складна, і ми не беремось розрубувати спір дуже рішуче”. Із цим треба погодитися — не можна “брати” до української літератури те, що було написане не українською мовою — хоч староболгарською, хоч російською. Проте, поза сумнівом, такі твори слід вважати надбаннями української культури, що і констатує Драгоманов: “…писателі, котрі вийшли з певної нації і говорили про життя її, а також удержали певні ознаки питомого національного характеру, хоч і пишучи по-чужому, повинні знайти місце і в історії літератури тієї нації, а тим паче, коли вони читаються її інтелігенцією. Такий, власне, випадок з Мик. Гоголем, котрий мало того, що писав про українські речі, а ще виявляв ліпше, ніж хто другий, одну з основних прикмет нашого національного характеру — юмор, подібно тому, як Шевченко — ліризм. Через те Гоголь нам двічі рідний і, певно, зостанеться таким і навіки, скільки б не розрослась література української мови. […]
Пригадаймо ж, що й на спеціально-українському полі “Тарас Бульба” Гоголя зостається й досі найліпшою національною українською епопеєю, і що ніде не змальована так українська природа і так не намічена українська психологія, як у “Вії” Гоголя ж, то й побачимо, як важко теперішній українській белетристиці одірвати нашу публіку від белетристики російської як від мовбито нерідної”.
Якщо йдеться про те, що “одірвати публіку” означає запропонувати їй досконаліші, ніж у Миколи Васильовича, художні тексти — на вибір! — це одна пісня. Коли мова про те, що будь-який твір, написаний українською, наперед вважають (хтось, а хто?) кращим порівняно з тим, що написав Гоголь (Пушкін, Толстой тощо) — інша пісня. Не дуже розумно. Але Драгоманов виводить читача своїх листів на альтернативу: “А доктрина, по котрій Гоголь буде для українців нерідним писателем в одній лінії з Мольєром або Бальзаком, […] стільки ж невірна, скільки й смішна. Таких доктрин треба стерегтися, щоб не пошкодити своїй справі!” Це саме те, що сьогодні товчуть у ступі аматори псевдо-двомовності: “Гоголя! в школах! вивчають на уроках зарубіжної літератури!” Вибачте, панове, а те, що в Києві написав Шолом Алейхем на ідиш (прекрасна і в певному сенсі “гоголівська” література), ставить його в позицію “нерідних” чи “рідних” писателів? Некоректне запитання не може спричинити коректної відповіді. Штучність цих пошуків “рідні” розкриває сам Драгоманов: “З поводу Гоголя ми мусимо зробити такий додаток: в ІІ-й кн. “Киевск. старины” 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн. Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу “Мертвих душ” з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист написаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до тахітит свого українського автономізму”. А українська інтелігенція, додає вельмишановний професор, “дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в “Тарасі Бульбі”, і в “Мертвих душах”, хоч в кождому творі інакше”. От і все: Україна любить Гоголя, а якщо хтось його “не визнає” — їхня справа, бо навіть коржі з маком не всім до смаку. 95 із 100 нинішніх псевдо-двомовних ревнителів генія не брали його книжки до рук після школи, а їхні клопотання мають за мету щось дуже далеке від літератури.
 

ПРО ШЕВЧЕНКА
Посилаючись на Кобзаря в розмові про автора “Тараса Бульби” і “Мертвих душ”, сам Драгоманов дещо скептично сприймає тезу свого опонента про особливу роль Шевченка в нашій літературі, про його геній. Нехай, мовляв, Вартовий (Грінченко) не забуває, що поет мав дечого навчитися від людей, які бачили й знають більше, а від себе він приніс своє мужицтво і свої спомини. “Нарешті, Шевченко прибавляв і свою геніальність, — пише вельмишановний професор, — і вже з суми всіх сил елементів, а не з одної геніальності вийшла національна свідомість і народолюбство”. Воля ваша, добірне товариство, але оце “нарешті”, коли йдеться про геніальність і генія, відгонить ученим снобізмом. Тих, що “бачили і знають більше”, можна знайти завжди і скрізь; вони (краще чи гірше) відповідають на запитання з різних сфер життя, але давати відповіді раніше, ніж ті запитання сформульовано, вміють лише генії. Шевченка це стосується не менше й не більше, ніж будь-кого з тих, чиє “нарешті” ставало обличчям епохи. Втім, Драгоманов тримається своєї мелодії: “…пора вже признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в “Сні” або мішанину Риму з Росією в “Неофітах”, не кажучи вже про їх історичні помилки. У нас дехто любить рівняти Шевченка з Пушкіним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і демократизм його думок. Тільки ж в поезії самих думок мало, а треба і добірної форми. По формі ж Шевченкові поеми відстали від Пушкінових і Лермонтових так, як відстоїть наскорна поема малообразованої, хоч і талановитої, людини від пильної праці чоловіка високообразованого”.
Їх було (та, мабуть, і є) легіон — тих, хто докоряли (радили, вчили, лаяли) — і за життя поета, і після його смерті. Коли йдеться про Шевченка, людині з українським світосприйняттям можна не боятися патетики: Христа навіть розіп’яли… ну то й що ЇМ з того? Це неправда, що Шевченко “наше все”, а правда є те, що МИ, вчені, почалися з нього, “необразованого”.
“…тому винна доля Шевченка, і ми мусимо признати його незвичайну силу, котра все-таки виявила себе, але ж ніяк не можемо признати Шевченка за викінченого поета образованої громади. Се був тільки матеріал великого поета!” Дальтоніки не бачать або червоного, або зеленого — від цього годні пожаліти світлофор, який постійно блимає “сірим”. На це нема ради. Але далі йде ще один пасаж, закорінений не у відчуттях-почуттях, а в смислах: “Шевченко не може примусити образованих українців, навіть українофілів, не признавати Пушкіна і Лермонтова за рідних їм поетів. Підіть в сім’ї українські і подивіться, чи можуть там батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лермонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!”
А це вже просто негарно. “Учітеся, брати мої, думайте, читайте…” — це Шевченкові слова. Чи сам він колись когось закликав чогось зрікатися? Ніколи. Чи то вибачальне полемічне “колінце”, коли його ім’я штучно прилаштовують до розмови про “образовання”, про Пушкіна і Лермонтова? Мені здається, що ні. І навіщо аж так зловживати отим словом “рідні”? Це, власне, які — близькі за кров’ю, за мовою, найбільше знайомі, найталановитіші? Не бачу професорської чіткості дефініцій. Як усі нормальні люди, шаную Шекспіра, проте “рідним” його не відчуваю. Натомість Війон, Верхарн і Аполлінер начебто підпадають під таке визначення, але напевно не скажу, бо не про “рідню” насправді йдеться. В деяких справах слово “рідний” не висвітлює, а туманить, відтак не заслуговує на вжиток. Є лише одна конструкція, яку використовують у науці — “рідна мова”, але й вона спирається на суб’єктивне сприйняття індивіда.
 

ПРО УКРАЇНСЬКЕ
ПИСЬМЕНСТВО
“Про Шевченка ж замітимо, що д. Вартовий перецінює його літературний націоналізм український, бо Шевченко написав усі свої повісті (тобто більшу половину своїх писань, нехай і слабшу) “по-московському” і так же писав і свій інтимний “Дневник”. В Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу українську літературу; Шевченко вибирав для своїх писань мову, котра в кождому разі була для нього легшою або відповіднішою. Думка виробити зовсім самостоячу літературу українську пізніша від Шевченка і ще досі не опанувала всіма українолюбцями в Росії”.
Так одразу, з першого враження і не скажеш, що це — з-під пера людини, відданої українським справам: дуже нагадує щось із репертуару одного з наших теперішніх віце-прем’єрів гуманітарного профілю. Якось незручно повторювати банальнощі — російською прозою Шевченко заробляв на життя, в щоденнику, ймовірно, насолоджувався звучанням багатої російської мови — адже був слов’янофілом у найкращому розумінні цього слова. Шевченко ніколи не був русофобом — прочитайте хоч би, що писав до С. Т. Аксакова. Це аж ніяк не підважує того, що свою головну літературну справу — поезію — органічно, як дихав, бачив українською та “самостоячою”; кілька російськомовних поетичних текстів Кобзаря (зокрема поема “Тризна”) — з’явище не його творчості, а його біографії.
Щоб постала власне українська література, пише Драгоманов, “треба багато ще талановитої і освіченої праці українських белетристів. Може, та праця й доведе до кінця, котрий вже й тепер бачить д. Вартовий, а може, й ні — може, українці зостануть навіки з двома літературами, а не з однією”.
Не бачу загрози в тому, якщо навіть матимемо їх не дві, а п’ять: Україна багатонаціональна, та не про те мова, громадо, не про те, а про зовсім інше: “Д. Вартовий помиляється, кажучи, що історія не знає ніяких “підлітератур”, ніяких літератур “для домашнього обиходу” і т д. В Германії і Італії єсть досить багаті “підлітератури” на діалектах. У Франції література новопровансальська, котра вживає мови не менш самостоячої, ніж українська, єсть досі, по суті своїй, література “для домашнього обиходу”, і її писателі, звичайно, видають свої твори з перекладом на “общефранцузьку” мову. Література новопровансальська ще менше має прози, ніж українська, хоч має дуже талановитих поетів і белетристів.
З другого боку, історія зробила таке, що література голландська, котра вживає дольнонімецької мови — діялекту, котрому подібні в Германії вживаються лишень для “підлітератури” платдейчу (поезії, белетристики) — єсть широка самостояча література. Та й література провансальська, котра у Франції “підлітература”, в Каталонії далеко ширша. О, природа чи історія дуже плодовита на вигадки!”
Що то значить ерудиція! Мене найбільш розважило посилання на плятдойч. Сяк-так знаю німецьку; коли в Ваймарі запитав одного пана, що супроводжував мене в наукових міграціях НДР, той розвеселився і пояснив, що “плятдойч” — це така мова, якою белькочуть лише люди, що влітку ходять у валянках. Утім, і без ерудиції українське вухо ловить знайоме до нудоти посилання на “общефранцузьку”… Общепонятну, еге ж?
“Ось як фактичні обставини спиняють зріст української літератури і підпирають гегемонію над нею літератури російської, котра не може тепер не бути своєю, рідною і для освічених українців. Середня людина не може бути поліглотом. Вона потребує одної мови, котра б в’язала її зі світом. […] Мова та і її література не може не стати людині своєю, рідною”.
Воно наче і рівне, але все’дно з горбом. Якщо йдеться про принципи, то чому людина потребує лише однієї мови, “котра б в’язала її зі світом”, і чому неодмінно цією однією має бути самі знаєте яка? Сьогодні ці запитання перейшли зі сфери “фактичних обставин” саме до принципів: європейська освіта, важлива незалежно від епохи, органічна, кількамовна.
“Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-польському) — будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тільки простонародню, “для домашнього обиходу” — нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу — нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури”.
Воно наче і рівне… Турбота “про всіх” (і тоді, і тепер) у дев’яти випадках із десяти означає індульгенцію зросійщенню. Вся його прихильність до Москви, пише про себе Драгоманов, суб’єктивно “зводиться на те, що він радо читає Пушкіна, Гоголя, Тургенєва та інших”. А об’єктивно йдеться про те, що “не бачачи ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму”, треба шукати якогось “виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами, як також і членами других народів Росії”. Про “союз нерушимый” Драгоманов знати не міг; ми про нього пам’ятаємо аж занадто добре: від молдаванина до фіна все мовчить… А один із провідних (за адміністративною класифікацією) політиків України, трактуючи культурне багатоголосся в імперському гетто, посилається на Анну АхмЕтову і на Гулака АртЬОмовського… Я не певен, що це смішно.

ФЕНОМЕН
ІМПЕРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Гранично спрощуючи, головну тему дискусії між Михайлом Драгомановим та Борисом Грінченком можна вивести з їхніх розбіжностей в сприйнятті зчеплення між Російською імперією та російською літературою (культурою). Грінченко виходив з того, що при очевидній та беззастережній паскудності імперської практики не може бути в Росії прийнятної для нас мови і літератури, тож говорімо, пишімо і читаймо лише по-українському. Драгоманов, навпаки, вважав, що високоякісна, зріла (і “рідна”) російська література сама по собі робить імперію “прийнятнішою”, тож не варто через силу пнутися в люди, маючи для використання готовий продукт (а тим часом здобудемо “образовання” — тоді й поговоримо). Дивно, але плутанина щодо імперської ідеології та імперської культури триває.
Збираючи своє багатство в провінціях, імперія концентрує його в метрополії. Частина багатства перепадає музам, і розквіт імперій завжди супроводжується розквітом мистецтв. Метрополія постійно “приростає” не лише коштами, а й талантами, які народжуються за її межами. Гоголь у Санкт-Петербурзі — сюжет не про те, як українець поїхав до росіян, а про те, як провінціал поїхав у столицю (якщо йдеться про Шевченка — як у столицю погнали кріпака). За таких умов мистецтво і література концентрують увесь геній націй, сущих в імперії. Наша проблема полягає в тому, щоб категорично відмовившись від політичних загравань із Москвою, зберегти для себе надбання імперської культури, які давно живуть незалежно від існування імперії. Якщо “Каштанке снился собачий сон” — це Чехов, то “будем мочить в сортире” — це Путін. Не треба їх плутати. Не мислю культурної людини без “Чеховського вектора”. Гоголь — наш, але й Пушкін — наш, як наші всі здобутки світової літератури (культури).
Окрема тема — специфічна, сказати б, поведінка людей, не останніх в російській культурі, коли йдеться про Україну. Згадаймо ганебні слова Бєлінського про Шевченка й українську мову. Згадаймо відгук Буніна на події в УНР: “Немцы мордуют Раду. “Самостийность”, кажется, им уже не нужна. Чувство острого злорадства”. Щоб не псувати настрою читачам і собі, не цитуватиму надивовижу гидкого вірша про Україну, на який спромоглося перо Нобелівського лауреата Йосіфа Бродского.
Але це лише один бік малоросійської медалі. А на другому маємо те, що вирівнює та об’єднує позиції обох дописувачів з Европи та в Европу. Драгоманов: “…доля автономії в Україні залежить від загальної політичної реформи в Росії. Тільки тоді, коли в Росії встановлена буде політична воля за поміччю в першій лінії всеросійської агітації на всеросійській мові, настане для українських політиків і публіцистів потрібний спокій, при котрому вони могтимуть потроху виробляти свою українську літературу і відповідну для неї свою публіку”.
Грінченко: “…повстаючи проти тих утисків, які терпить у Росії вкраїнська народність, повстаємо як члени російської держави і певні, що прийде час, коли Росія так само забезпечить нам наші права, як Австрія забезпечила їх австрійським українцям, — а скоро се це зробиться, нам, як українським патріотам, не буде ніякої рації не бути великими прихильниками російської держави. Протестуючи проти однімання в принципі у нас права на політичну самостійність, ми дуже добре знаємо, що історія не вертається назад, і тільки бажали б, щоб і наші вороги не забували сієї правди”.
Той, хто не домагається найбільшого, не отримує нічого. Сподівання, що Росія забезпечить наші права, спричинили до загибелі УНР. І це не дивно: її очільники були виховані на рожевих соціалістичних ідеалах, які — спрощено — завадили об’єднанню загонів Петлюри і Махна (так що під Крути послали хлопчаків). Драгоманову варто було писати не про “всеросійську агітацію” і “всеросійську мову”, а про “все-Російську агітацію” і “все-Російську мову”, оскільки він мав на увазі не росіян (великоросів), а Росію (імперію). Все зрозуміло: російська мова — атрибут культури й літератури, “всеросійська (все-Російська) мова” — інструмент імперського гноблення. Так було тоді і так сьогодні. Російська мова в драмтеатрі ім. Лесі Українки — мистецтво, “все-Російська” у Верховній Раді — хамство.
А попередників мусимо шанувати, бо це дає нам змогу вчитися не на своїх, а на їхніх помилках. Мати може бути рідною або не рідною, але мачуха рідною не буває.

Всеукраїнський культурологічий тижневик "Слово Просвіти" №29 (458), 17-23.07.2008 р.

 

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"