Стан державної мови, рiвень володiння нею, поширенiсть у рiзних сферах життя - усе це показник цивiлiзованостi суспiльства.
[Олександр Пономарiв]

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу її зникнення. Для маленького українця, що зростає в зросійщених містах,...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому зарадити. Інші ж докладають певних зусиль і роблять справу....
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача, літературного критика, мовознавця, лауреата літературної премії ім. М. Рильського...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ (КАРЕЛІЯ).       Сов. Секретно. АВ-2. СССР...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана Кавалерідзе відбудеться з участю Національного центру Олександра Довженка...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя», часом намагаюся посперечатися. Ось у лютому 2012...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці, автора документальних стрічок та фільму «Счастье мое»...
Написав Тарас Ковальський 15-03-2012
l-r---- 14 березня 2012 року (в середу) «Україна молода» опублікувала матеріал Валерія Бобровича «Похибка сценарію» та цитату історика Володимира В’ятровича:...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи Дмитренка (наклад видання – 300 примірників). В монографії...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше – у невеличкому містечку...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у рамках яких будуть показані найкращі зі збережених фільмів...
Написав Тарас Ковальський 08-02-2012
stus-i-vinnychyna У свідомості багатьох Василь Стус народжений  і вихований Донеччиною, її робітничим середовищем. Та лише тоді, коли шанувальники літератури глибше...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія Загоруйка "Служба Безпеки ОУН. Зачинені...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних проблем, які існують у нашому просвітянському просторі. Мова йде...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного законопроекту про мови чули тільки зі слів двох членів Комісії від України -...
ДІМ ВИСОКОГО МИСТЕЦТВА Друк e-mail
Написав Оксана   
Четвер, 16 жовтня 2008, 11:01

Ніхто не міг передбачити, чим обернеться для людства початок XX століття, його бурхлива весна народів, розкріпачення масової свідомості, на яку згодом влучно накинуть залізну вуздечку…
Громадський нерв у Східній Україні був пов’язаний з діяльністю “Просвіти”, яка лише після 1905 року змогла легально діяти. Зареєструвавшись 26 травня 1906 року, Київська “Просвіта” зібрала довкола себе ціле сузір’я інтелігенції — Борис Грінченко, Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Леся Українка. Славетні імена — вже відповідь на питання про громадську діяльність і чин. У Києві “Просвіта” спершу розташовувалася на вулиці Бульварно-Кудрявській (нині Воровського), а згодом переїхала до Троїцького народного дому, збудованого на кошти меценатів і мешканців Києва. Сьогодні у цьому приміщенні розташовано Київський академічний театр оперети. Його бурхливу, сповнену овацій історію, добре знає чарівна актриса Валентина Донченко-Бутковська.

Уляна ГЛІБЧУК

— Через це приміщення пройшло стільки видатних українців, що воно наче освячене. Найбільшого розвитку і знаковості Троїцький дім набув, коли його 1907 року орендувала трупа Миколи Садовського.
Українська мова на той час була заборонена, тож мандрівні театри їздили околицями, бо в Київ їх не пускали. Спочатку Садовський організував театральну трупу в Полтаві, а Марія Заньковецька — у Ніжині. Згодом вони об’єднали найкращих акторів і вирішили, що слід працювати в Києві.
Звичайно, влада була проти. Забороняли ходити до театру Садовського, залякували студентів. Восени громадськість міста домоглася, щоб це приміщення віддали Садовському в оренду на п’ять років. То був феєрверк щастя й емоцій, адже можна було спокійно займатися творчістю. Микола Садовський наклав багато зусиль, щоб Троїцький дім став осередком високого мистецтва. Білетерів одягли в ошатні українські строї, модернізували сцену, всі спілкувалися українською мовою. Садовський зумів зібрати навколо себе величезну кількість митців-патріотів. Наприклад, умовив художника Василя Кричевського створити декорації до вистав, а Симона Петлюру — працювати завлітом. У документах цього не знайти, хіба що кілька слів: “співпрацював з театром Миколи Садовського”.
Колись я робила для радіо програму про Марію Заньковецьку, і попередній директор музею, на жаль, вже покійна пані Голобутська розповіла, що про Петлюру знали, але ніде не насмілювалися фіксувати. Петлюра навіть написав кілька рецензій, зокрема до ювілею Заньковецької. У театрі він також обстоював чистоту мови. Уявляю, як він стояв на другому поверсі, прислухався до реплік акторів, робив зауваження.
У цьому приміщення творилася історія мистецтва. 1912 року Садовський залучив до роботи Олександра Кошиця — фундатора українського хорового мистецтва. Майже чотири роки Кошиць стояв за нашим диригентським пультом. Інколи, здається, відчуваю його енергетику. Він плідно попрацював з репертуаром, наприклад, “почистив” усі вистави.
— Що означає — “почистив”?
— Він викликав акторів, радив, яку ноту підтягти, яку взяти в іншій тональності. Це була копітка методична робота, в результаті якої викристалізувалися всі хорові партії. Кошець згадував про це, як про найкращі та найплідніші дні. Коли знаменитого хормейстера запросили до оперного театру, Микола Садовський дуже образився, наказав нікому з ним не прощатися. Актори хотіли Кошицю урочисто вручити квіти, а Садовський пригрозив: “Якщо хтось наважиться  — звільню…”
— І звільнив би чи тільки лякав?
— Звільнив би. Він любив своїх акторів, піклувався про них, але тримав жорстко. До речі, коли Симон Петлюра став визначним політиком УНР, то саме він підписав дозвіл на гастролі хору за кордоном. Кошиць хотів, щоб прекрасні українські пісні оцінили у світі. На жаль, радянська влада уже не пустила його на Батьківщину. Хор Кошиця розпорошився по світу.
Усі великі українські митці пройшли через це приміщення. Тут бував Винниченко. Садовський ставив його п’єси, а Винниченко, загримувавшись, спостерігав за виставою. Мало хто знає, що Лесь Курбас перші кроки зробив саме на цій сцені. Коли театр покинув Іван Мар’яненко, який виконував ролі героїв-коханців, то Садовський запросив на це амплуа Курбаса. Він дуже подобався киянкам, бо був красень. З 1916-го Курбас виконував усі героїчні партії й саме тут почав організовувати свій знаменитий Молодий театр зі студентів школи Лисенка.
— Відомо, що Микола Лисенко в історії українського театру відіграв виняткову роль…
— Лисенко — це унікальна особистість. Коли він уперше приїхав до Києва і вступив до тодішнього Університету Святого Володимира на фізико-математичний факультет, то був спантеличений, наскільки рідне місто спольщене. Найбільше обурювало, що поляки не лише пропагували свою мову й культуру, а й наполягали, що Київ — їхнє місто. Лисенко, Старицький та інші свідомі студенти пошили собі жупани, замовили строї, смушкові шапки і тільки так ходили на лекції. Відомий випадок, коли вони у такому вбранні поїхали в село записувати українські пісні. А сільські хлопці кажуть: “О, це панки вдяглися по-нашому вмисне, щоб втертися у довіру та й щось повивідувать”. Щоб вступити до селянського гурту, Лисенкові зі Старицьким довелося купувати відро горілки. Аж тоді селяни дозволили записувати пісні.
Лисенко випустив сім збірників українських народних пісень власним коштом. Треба було це дворянинові? Тим більше, що мати його, яка виховувалася у Смольному, категорично не сприймала нічого українського, розмовляла лише російською мовою і називала Лисенка “Колєнькою”. У нього було все: земля, маєтки, а він життя присвятив українській справі й мистецтву.
Справді, в історії  українського театру Микола Лисенко відіграв унікальну роль. Зокрема з 1907 до 1912 року всі його твори були присвячені театру Садовського. Він тут постійно бував, проводив репетиції з акторами, розучував партії. Прем’єра опери “Енеїда” відбулася саме на цій сцені. У деяких книжках є інформація, що жоден театр не брався за його “Тараса Бульбу”, а театр Садовського поставив.
Останні години життя видатний композитор теж провів у цьому приміщенні. Він прийшов на виставу Черкасенка, сидів у залі, потім вийшов на сцену. А там були декорації, наче зі старосвітського будинку. Він подивився і сказав: “Ніби в батьківській хаті…” На ранок його не стало.
Похорон Лисенка теж пов’язаний з цим приміщенням. Лисенко написав прекрасну музику до вистави “Гетьман Дорошенко”, в якій Микола Садовський грав Дорошенка. У сцені прощання з клейнодами звучав жалобний марш. Коли грав Садовський, то і він плакав, і в залі ридали. Великий композитор сказав на прем’єрі: “Яка музика, як дошкульно бере, хочу, щоб мені зіграли її на похороні”. І наче замовив…
Коли київський градоначальник дізнався про смерть Лисенка, то зрозумів, що буде маніфестація, і заборонив проводити гучний похорон. Микола Садовський пообіцяв, що все буде скромно. Влада наказала, щоб цього дня театру не відчиняли. Відспівували Миколу Лисенка у Володимирському соборі, а нинішнім бульваром Шевченка спускалася жалобна процесія. Уявіть, що один лише хор налічував тисячу людей! Стільки було народу, що сиділи на деревах, дахах, бульвар був переповнений.
— Така шалена популярність…
— Дворянина, який писав на наболілі теми, обожнювали в Києві. Потім, коли спустилися на Велику Васильківську і процесія підійшла до театру, Микола Садовський непомітно махнув рукою — невідомо звідки зазвучав жалобний марш Дорошенка. Поліцейські заметушилися: Миколо Карповичу, що ж це таке? Ви обіцяли! А він у відповідь: нічого не знаю. Хіба не бачите, що театр зачинено? І так виконав волю небіжчика.
— Театр Садовського проіснував тут, у сучасному приміщенні театру оперети, 10 років.
— Не просто проіснував: Садовський підніс його до високого мистецького рівня. Всі наші класичні музично-драматичні вистави — це, вважайте, оперети: “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”. Там діалог, музика, танець — як у сучасній опереті.
Садовський дуже хотів, щоб з’явилася саме українська опера, тому підбирав акторів з музичною освітою. Свої кадри приводили Кошиць і Лисенко. Першою дружиною композитора була співачка Ольга Оконнор. Вона виконувала партію героїні у “Різдвяній ночі”.
За ці 10 років театр багато зробив і для України, і для Києва. А до Садовського були Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий…
Захоплююся тими, хто з нуля починає робити велику справу. Наприклад, Садовський був військовим. Він усе покинув, бо хотів підняти українське мистецтво. Його двоє братів — Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський — теж працювали для українського театру.
До речі, Михайло Старицький продав свій спадок і утримував на високих зарплатах українських акторів. Навіть актори російських театрів заздрили.
— Чи були вистави театру Садовського комерційно вигідними?
— Капіталу неможливо було на них заробити. Квитки були недорогі. Крім того, Садовський у неділю робив виставу для бідних за символічні 5 копійок.
— І люди йшли?
— Театр публіка дуже любила, а студенти просто пропадали у ньому. 1907 року тут створили перший український стаціонарний театр. 5 грудня урочисто святкуватимемо ювілей. Марія Заньковецька тут пропрацювала два роки. Із Миколою Садовським було велике кохання. Дві яскраві особистості, дві “зірки”… Звичайно, вони часто сварилися, бо кожен доводив свою першість. Заньковецька справді була зіркою. Її порівнювали із Сарою Бернар і Марією Комісаржевською. Казали, шкода, що не знає англійської: в Європі користувалась би шаленою популярністю.
Тут, у цьому приміщенні, Заньковецька відзначала 25-ліття творчої діяльності. Дуже багато було привітань. Із МХАТу, від Станіславського, Толстого, Чехова, з яким вона була добре знайома. Мало хто знає, що на написання Чехівської “Чайки” автора надихнула саме Марія Заньковецька. Чехов вважав себе українцем. Вони зустрілися на гастролях, і Марія розповіла письменникові про подію, яка відбулася з нею та її першим чоловіком Хлистовим — військовим. Усе, що описано в п’єсі, відбувалося із Заньковецькою.
Хто з росіян визнає, що на сюжет Чехова надихнула українська актриса і що сам Чехов вважав себе українцем?
— Заньковецьку в Росії знали за гастролями. Який був репертуар театру Садовського?
— Усе було українське: “Наталка-Полтавка”, “Москаль-Чарівник”… Царська сім’я відвідала всі вистави. Навіть зірка російського театру Савіна ображалася: “Што всє носятса с етой хохлушкой!” Заньковецьку запрошували до царського дому, Єлизавета була захоплена її грою й подарувала актрисі на пам’ять брошку. Коли Марія виходила з театру, студенти скидали шинелі й стелили їй під ноги. Російським акторам це було не до вподоби. Ще б пак: мало того, що брошки дарують, то ще й, немов королеві, вистеляють дорогу. У залі всі ридали, виплакували по пять-шість хусточок — настільки Заньковецька володіла глядачем…  Усю трупу Садовського дуже тепло приймали. Навіть найсуворіші російські критики писали, що приїхали на гастролі українці й усі дуже красиві.
Знайти й об’єднати стільки творчих енергетичних людей — подвиг. Спробуйте сьогодні до театральної вистави безкоштовно залучити відомого художника!
Згодом Заньковецька залишила трупу. Садовський її зраджував. Вона дуже важко це переносила: впадала в депресію, нікуди не виходила. Кричала, що ніколи йому не пробачить, а потім на якійсь виставі з’являлася в капелюшку з вуаллю, сідала у першому ряду і кидала білу троянду на знак примирення. Це тривало все її життя. Вона розлучилася з чоловіком, але із Садовським не дозволили шлюбу. Перешкоджали і церква, і батьки. Коли Садовський помер, Заньковецька не прийшла на його похорон: не змогла йому пробачити.
— Вони так і не одружилися?
— Вдруге Заньковецька вже не вийшла заміж. Наприкінці життя написала, що у неї було кілька важливих стежок, але одна з них залишилась непройденою… Марія дуже страждала, що не мала дітей, була віруючою. В музеї Заньковецької є її портрет, де велика актриса загримована під Ісуса Христа.
— Валентино Петрівно, ви розповіли про велике минуле українського театру. Наскільки давня традиція має розвиток у сучасному Київському театрі оперети?
— По-перше, вистави виконують українською мовою. Наш художній керівник Богдан Струтинський створює найсприятливіші умови для поєднання нових мистецьких форм і давньої традиції. У нас відбуваються чудові концерти: “Україна в піснях і романсах”, “Оперета — любов!”, “Балет — моє життя”. Унікальним досвідом для театру став симфонічний концерт оркестру оперети “Від Баха до Оффенбаха”. Звичайно, ми продовжуємо славетні традиції. Якщо працюємо на такій насиченій минулим сцені, то інакше й неможливо. Перед концертами й виставами я завжди намагаюся, бодай кількома словами, сказати про це глядачам.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"

 

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"