Карл Маркс казав, що чужою мовою розмовляє у державi або гiсть, або найманець, або окупант, який нав'язує їй свою мову.

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу її зникнення. Для маленького українця, що зростає в зросійщених містах,...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому зарадити. Інші ж докладають певних зусиль і роблять справу....
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача, літературного критика, мовознавця, лауреата літературної премії ім. М. Рильського...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ (КАРЕЛІЯ).       Сов. Секретно. АВ-2. СССР...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана Кавалерідзе відбудеться з участю Національного центру Олександра Довженка...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя», часом намагаюся посперечатися. Ось у лютому 2012...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці, автора документальних стрічок та фільму «Счастье мое»...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи Дмитренка (наклад видання – 300 примірників). В монографії...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше – у невеличкому містечку...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у рамках яких будуть показані найкращі зі збережених фільмів...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія Загоруйка "Служба Безпеки ОУН. Зачинені...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних проблем, які існують у нашому просвітянському просторі. Мова йде...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного законопроекту про мови чули тільки зі слів двох членів Комісії від України -...
Написав Лебедь (mio) Михайло 03-08-2010
2011-12-08-16-15-43 „Солом’яний Бичок” (сучасна інтерпретація) Господарство Діда з Бабою переживає фінансово-економічний колапс. Аби вийти з ситуації та чимось зайняти...
Написав Микола Сищенко 24-05-2010
Сучасна Україна, як держава, розпочала своє існування від 1648 року, після того, як спротив козаків польській окупації українських земель очолив Богдан...
Чи під силу мові Тараса переклад цитат? Друк e-mail
Вівторок, 23 грудня 2008, 15:10

Віталій РАДЧУК

У місткій книжці Л. Масенко “Мова і політика” є цікавий розділ — “Мовна стійкість”. Серед багатьох прикладів предмет ілюструють тут такі спостереження поліглота й мовознавця Ю. Шевельова: “Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії зберегли свої (себто імперські) права, включно до власного університету. Чим це закінчилося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою нібито батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено. Мораль вивести неважко.

Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я в Фінляндії, їду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, — нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко, конституція конституцією, а фіни фінами.
Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати автобусом до Мішелена. Питаю в шофера. Ні, автобус до Мішелена не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліна (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В останню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен”.
Дослідниця також покликається на спогад О. Давидова з роду декабристів про те, що під час його життя в Кам’янці на Черкащині на початку ХХ століття, коли між російським і польським панством налагодилося порозуміння, шляхетні полячки не переходили на мову завойовника навіть у найближчих приятельських стосунках, хоч добре її знали. Зауважмо, що жодна сторона не наслідувала і споконвічної мови краю, де жила, вважаючи себе тут господарем. “Навіть з нами, які першими простягли їм руку примирення, — писав О. Давидов, — вони ніколи не говорили російською, а тільки французькою… Ми, росіяни, ніколи не надавали значення цій формі протесту польських дам і тим позбавляли його будь-якого смислу”10. А смисл, на думку Л. Масенко, був високий — у національній солідарності, протистоянні російщенню, оберіганні від руйнації рідної мови. То чом би й шановній авторці не перейнятися високістю цього смислу, впустивши О. Давидова в українську мову? Тим паче, що назва розділу до того зобов’язує, а свідчення аристократа, як бачимо, цілком піддається перекладу. З інших-бо мов цитати у книжці перекладено, чим виправдати винятковий привілей одній?..
Почитаймо численні статті на захист української мови в наших газетах патріотичного спрямування, задумаймося ось над чим: чому вони так само майже завжди двомовні — коли не через цитати, то через варваризми, яким є цілком повноцінні й питомі українські відповідники, а надто — через хворобливе і притому підкреслюване бажання передражнювати чужу мову, що так само не робить ані користі, ані честі своїй? Можна назвати з десяток учених, найбільш відомих в Україні своїми статтями й книгами на захист української мови, — і жоден з них (при всій їхній дослідницькій проникливості, освіченості, інтелігентності й переконаності в доцільності офіційної одномовності) не вільний від спокуси утнути задля стилістичного ефекту цей двомовний вибрик. Невже до цього зобов’язує сам предмет пізнання? Чи взагалі — пошук істини? Чи не підмінюється при цьому жанр, а заодно й предмет?
Безперечно, проблема має етичний вимір, і тут можна було б добряче покепкувати з недовершеності людської природи, не забувши виправдатися перед гризотами власного сумління. І перепинити мавпувальника: ти передражнюєш чиюсь мову, а чи приємно тобі, коли передражнюють твою? Але моралізування з приводу того, що кому хочеться і належить робити, не відкриє нам зерен тієї істини, яка уперто не дається здоровому глуздові, бо не спочиває на поверхні явища. До неї доведеться докопуватися — розкриттям суті того, що таке мова і що таке переклад. І, вочевидь, довго, адже забобони паразитують на неповноті знання, яку нам завжди компенсує уява, активна і творча. Суперечлива не лише правда, у кожного своя, — суперечливий і самий шлях до істини.
Авторові цих рядків останніх років тридцять випадало рецензувати чимало суто перекладознавчих статей, дисертацій і книжок, де, певна річ, і натяку не могло бути на якесь публіцистичне передражнювання чужої мови і де самим предметом часто було порівняння мов і різномовних текстів. Здавалося б, у такій галузі як сучасна теорія перекладу просто неможливо натрапити на вияви забобону неперекладності, та ще й у полишенні цитат без перекладу. І все-таки навіть тут вони трапляються нерідко, попри те, що всяке посилання на іншомовне джерело мало б кваліфікувати філолога за тим, як він його тлумачить і як ставиться до своєї мови, чи вміє перекласти, тобто чи здатний зрозуміти й подати чужу думку. Поруч з цим забобоном у парі зазвичай іде нічим не обґрунтоване переконання, що для термінотворення надаються слова тільки чужої мови, що “дуративність” краще звучить, ніж “тривалість”. Принциповим самоїдам зовсім невтямки, чому вчені Британії та США не витісняють з ужитку своє слово нашим tryvalist (spriyniattia, opovid, namir, postiyno тощо, пор.: рецепція, нарація, інтенція, перманентно).
Само собою, списати слово чи текст завжди легше, ніж перекласти. Але ця пряма й добре вторована стежка, коли її вибирають із лінощів чи з недомислу, зрештою веде до псування мови, до витіснення її із самої себе і непорозумінь, до “обмежених лімітів”, лампочок “осрам” та інших мовних калік-мутантів.
Звичайно, іншомовні вкраплення в тексті іноді важливі як ознаки стилю. У художніх творах вони можуть бути засобом індивідуалізації мови героїв. А загалом мова збагачується через запозичення навіть тоді, коли її виражальні потреби могла б задовольнити мобілізація її власних ресурсів. Суть проблеми не в тому, чи можуть варваризми взагалі стати в пригоді, а в тому, наскільки вони доречні, тобто чи сумірна користь від них із користю від збереження цілісності мовної системи. Адже така система хоч і відкрита, незамкнена, вона, щоб виконувати свої найважливіші функції (насамперед комунікативну і пізнавальну, а також функцію накопичення і збереження інформації), має бути обов’язково консервативною, закоріненою у свій національно-культурний ґрунт. Всеїдність у запозиченнях веде до руйнування цілісності мови, до вихолощення й заміни мови.
Власне, забобон неперекладності давній, як Вавилонська вежа. Від епохи Відродження, коли національні мови замінили літературну й офіційну латину, сумнів у можливості повноцінного перекладу лише утверджувався. Хоча світ доходив порозуміння і розбудовувався не тільки всупереч, а й завдяки відмінності мов. Відоме ж бо правило кібернетики: що більша різноманітність у системі, то вищий рівень її розвиненості. Багатомовність світу — велике благо, звичайно ж, за умови повноцінного функціонування мов як цілісних систем. Протилежністю цьому може бути одна на всіх і єдина для кожного землянина нежива одноманітна мова — всесвітній есперанто-суржик. Тому переклади були, є і будуть. Перекладач — чи не найдавніша професія світу, а її роль і лави нині невпинно зростають. Адже вона забезпечує співпрацю, єдність і поступ людства. “Хай би що казали про хиби перекладацької роботи, — писав Ґете, — вона була й залишається однією з найважливіших і найдостойніших справ, що зв’язують воєдино всесвіт”11.
Той же Ґете радив перекладачам “добиратися до неперекладуваного”, бо “тільки тоді можна по-справжньому пізнати чужий народ і чужу мову”. Перекладність у принципі не означає всеперекладності, ілюзію якої створює цитування без зрушення букв — своєрідний цитатний буквалізм. Та й кому потрібна копія оригіналу, коли вона так само потребує тлумачення відповідником? Відмінна подібність, що нею є переклад, має безперечні переваги над дублікатом, і насамперед це перевага ясності й природності, зрозумілості й органічності вислову. Навіть за доступності тонкощів оригіналу переклад вигідний, бо надає сприйняттю широти, стереоскопічності й динаміки, а головне — він залучає свою культуру, збагачує її й тому виступає явищем людської культури як такої.
Перекладність — величина динамічна. Її межі рухомі відповідно до зміни умов. Зокрема вона залежить: 1) від близькості мов і дистанції між культурами (з якої мови українською перекладати легше: з японської чи з білоруської?); 2) від вивченості джерела, яке треба глибоко розуміти для того, щоб перекласти (а у класиків чимало темних місць); 3) від специфіки оригіналу, його жанру і стилю (поезію романтиків перекладати важче, ніж класицистську, опис старої автівки — легше, ніж наукове відкриття); 4) від розширення з плином часу ресурсів мови (власне, сам переклад розвиває мову так, що створює нові можливості для наступних перекладів); 5) від збільшення у читача так званих фонових знань, або тезауруса, який є поняттєвим апаратом сприйняття й пізнання (таким собі “локатором”, обмежена потужність якого в минулому примушувала адаптувати тексти, вдаючись до переказу, травестії, заміни чужих реалій своїми тощо)12.
От і спитаймо любителів цитувати без перекладу.
По-перше, якщо українською мовою перекладено самобутню поезію Сходу, Гомера, Данте, Ґете, Гюґо, Байрона, Пушкіна і всього Шекспіра, та так, що за цими перекладами в університетах вивчають історію світової літератури, то невже цитатне українське слово затісне для ворушіння мізків тих російськомовних недорік — писак і промовців, зокрема й доморощених, позначених безпомильно вгадуваним і невідчепним малоросійським акцентом, — що ледве лико в’яжуть?
По-друге, якщо ми перекладаємо цитати не лише з найближчої білоруської, хоч вона нам зрозуміла і без перекладу, якщо перекладаємо з мов усіх інших наших сусідів (турків, румунів і молдаван, угорців, словаків, поляків), з мов наших етнічних меншин (кримських татар, греків, гагаузів, болгар та інших), перекладаємо з далекої китайської, якою на землі говорить у кілька разів більше людей, ніж російською, то з якої речі, за яким правом і з якою метою для цієї російської в українськомовних текстах робиться виняток при цитуванні?
По-третє, якщо дистанція між мовами у двосторонньому перекладі залишається незмінною, то чому російські засоби масової інформації й автори книжок завжди перекладають цитати з українськомовних джерел, взагалі не утруднюючи себе сумнівом з приводу того, піддаються вони перекладу чи ні? Чому тільки українськомовну автуру й ЗМІ виховано в дусі остраху перед самою думкою про можливість кривотлумачення, перебріхування і навіяної цим острахом потреби самовідсторонення, яке, по суті, і є справжньою зрадою? Зрадою справи, про яку йдеться, мовної культури і самого себе.
Хай також пояснять загалові редактори українськомовних газет, які друкують іншомовну рекламу поруч зі статтями на захист корінної мови, перенасиченими неперекладеними термінами й цитатами, чому вони вимагають від своїх читачів неодмінного знання ще якоїсь мови, крім своєї? Приклади? Та їх так густо, що в цій хибній практиці важко знайти винятки. Чому в такий нав’язливий і підступний спосіб читачеві доводять, тягнучи його в минуле, що без української мови він в Україні може любісінько обійтися, зате без російської чи англійської ніяк не обійдеться13? Щодо мільйонів українців це дикість, насильство, порушення людських прав. Це також повне нерозуміння того, що державна мова належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни з необхідності гуртуватися в народ — єдину продуктивну силу, впізнавану серед націй по голосу краю. Функцію державотворення, охорони культурної та інформаційної незалежності України може виконати тільки титульна корінна мова, яка для нашого краю органічна й питома. Опанування іноземних мов — справа добровільна: вивчай такі, які вподобав, і стільки, скільки подужаєш. Морально для українця в Росії, для українського поляка чи росіянина, крім державної, знати свою. Проте ні Конституція України, ні Всесвітня декларація людських прав не ставлять перед українцями на історичній Батьківщині обов’язку розуміти мову колишньої метрополії чи будь-яку іншу. Жоден правовий акт, якби навіть такий всупереч здоровому глуздові було ухвалено, не зобов’язує громадян володіти іншою мовою, крім споконвічної мови землі, на якій вони живуть і яка їх єднає.

10 Масенко Л. Мова і політика. — Київ, 1999, с. 21-22, 19.
11 Goethe. Sдmmtliche Werke. In 45 Bдnden. Band 39. — Leipzig, S. 94.
12 Детальніше про чинники і динамічні властивості перекладності див. у статті: Радчук В. Перекладність в динаміці // Філологія і культура: Збірник наукових праць. — Київ, 1996, с. 35—40.
13 До речі, щодо “табеля про ранги” на “нашій — не своїй землі”. Київська англомовна газета “Kyiv Post” зовсім не друкує реклами та оголошень російською мовою. Чи українською. Але значну частину українських власних назв перекладає з російської — ніби за сумнозвісною секретною інструкцією Головліту, яка за радянських часів забороняла перекладати імена і назви з мов СРСР безпосередньо. Маємо в одній газеті дві столиці: Kyiv і Kiev. Також примітно, що Бібліотека Конґресу США і Британська бібліотека каталогізують назви кириличних книжок латиницею, транскрибуючи їх, тоді як у нашому повсякденні латиницю часто не кирилізують зовсім, два алфавіти можна зустріти навіть в одному слові.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"