Ми не дозволимо перетворити Україну на смiтник iнших культур i цивiлiзацiй. Не уподiбнюйтесь вiдомiй тьотi Мотi з комедiї Миколи Кулiша "Мина Мазайло", яка вважала, що "гораздо прiятнее бить iзнасiлованной, чем украiнiзiрованной" [Лесь Танюк]
СТАН УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ МІЖ VII ТА VIII З’ЇЗДАМИ ВУТ “ПРОСВІТА” ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка
Кілька років тому я опублікував у “Слові Просвіти” статтю “Парадокси незалежної України”. За звітний період цих парадоксів стало ще більше, особливо на мовному полі. Найприкріший парадокс — величезна відмінність між почесним місцем, що його посідає українська мова серед мов світу, і роллю, яку їй досі відводять на її споконвічній землі. Якщо поміж 2 500 (за иншими визначеннями, 5 000) мов Землі українська мова за кількістю носіїв перебуває в першій тридцятці, якщо за виразовими, за евфонічними властивостями вона є однією з найбагатших та наймилозвучніших мов світу, то в себе вдома, навіть бувши захищеною статтею 10 Конституції України теоретично, на практиці вона й тепер зазнає дискримінації в різних сферах — у друкованих та електронних засобах масової інформації, у книговидавничій справі, в навчанні та вихованні. У міліції, у війську, в бізнесі, в спорті досі переважає російська мова. Словом, російщення українців у юридично незалежній Україні не лише не припиняється, а набуває ще швидших темпів і ще брутальніших форм. У Радянській Україні до введення безглуздого дозволу на звільнення дітей від вивчення української мови за примхами батьків українську мову вивчали на всій території республіки незалежно від мовного режиму школи. Учні були забезпечені підручниками й посібниками з української мови та кваліфікованими вчителями, яких готували майже всі вищі навчальні заклади гуманітарного профілю. У часи застою багато шкіл у південно-західних областях перевели на російськомовний режим, учні відлучалися від активного вживання української мови. Але й тоді кожна область мала принаймні дві українськомовні газети, районна та місцева, зокрема багатотиражна преса була майже повністю українська. І хоч межі вживання української мови дедалі звужувалися, публічно ніхто з урядовців не наважувався виступати проти мови корінного народу республіки. З прийняттям закону про державність української мови в жовтні 1989 року вся Верховна Рада УРСР заговорила українською мовою, подаючи приклад місцевим радам. Після здобуття Україною незалежності всі її свідомі (і не дуже) громадяни сподівалися на відродження занедбаних у Московській імперії царських і більшовицьких часів ділянок нашої духовности, особливо на відновлення прав української мови. Що ж маємо на 18-му році омріяної незалежности? У загальноукраїнському вимірі певні зрушення є. Проте до здійснення ідеалів багатьох поколінь ще ой як далеко! Інформаційний простір майже цілком у руках антиукраїнських сил, звужується мережа дротового радіомовлення, російськомовна друкована продукція в багато разів перевищує українськомовну, деякі області не мають українських газет. Дозволю собі навести уривок зі статті Анатолія Назаренка, надрукованої у “Слові Просвіти” (2006, 1—7 червня): “Років п’ятнадцять-двадцять тому на Луганщині українського духу й української мови було в десятки разів більше, ніж сьогодні. Виходили в світ обласні українськомовні газети “Прапор перемоги” і “Молодогвардієць”, звучали по радіо й на телебаченні українськомовні програми. Справжня творча й культурна еліта обласного центру і краю охоче послуговувалася недержавною тоді українською мовою. Справжніми патріотами України були навіть етнічні росіяни. Корінні ж донбасівські українці Володимир Сосюра, Микола Руденко, Іван Світличний, Ілля Овчаренко, Іван Чумак, Василь Голобородько уславили українську мовою й духом культуру нашого краю на весь світ!” Українська мова занепадала й відроджувалася разом з відповідними процесами в суспільстві. Найвище піднесення відбулося за часів Майдану 2004 року. Майдан був різномовний, але всі об’єднувалися навколо української мови. І якби обіцянки, що лунали з трибуни Майдану, були виконані, багатьох мовних проблем ми б уже не мали. Проте відразу після приходу до влади помаранчевої команди почалися розчарування. Керівниками обласних адміністрацій Харківщини, Донеччини, Луганщини, Миколаївщини, Одещини призначено людей, які не володіли українською мовою або не хотіли нею послуговуватися. Можновладці різних рівнів, що приїздили й приїздять до південних та східних областей України, для спілкування з місцевими мешканцями переходять на мову колишньої метрополії. А українці й далі лишаються поза увагою столичної влади. Демократія в Україні переходить усякі межі. На телевізійних тусівках гору беруть різні експерти й порадники з Росії, на думку яких, єдиний шлях подальшого розвитку України — повернення в колоніяльне ярмо Московської імперії. Місцеві коновалюки, богословські, шуфричі та інші колісниченки й табачники не тільки підспівують цим порадникам, а часто й перевершують їх у ненависті до України. Стало модним, особливо напередодні виборів, ігнорувати українську мову в публічних виступах навіть тоді, коли претенденти на найвищі посади володіють нею. Французький філософ Шарль Бернар зазначав: “Коли ти не розмовляєш мовою тієї країни, в якій живеш, ти або завойовник, або гість, або не маєш розуму”. Цікаво, до якого з цих розрядів людей зараховують себе депутати різних фракцій у Верховній Раді та окремі міністри або ті, що прагнуть ними стати? Україна дозволяє всім, кому не ліньки, втручатися в її внутрішні справи. Представники різних міжнародних організацій дуже опікуються мовою найбільшої національної меншини України, але чомусь ніхто з цих представників не поцікавиться станом державної української мови. Україна дозволила поставити на своїй території пам’ятник “віднайденню батьківщини” угорцям саме на тому місці, де угорські війська колись розгромили захисників Карпатської України. Багато чинників закарпатської влади підтримують політичне русинство. В Одесі й Сімферополі встановлено (а в Луганську збираються це зробити) пам’ятники Катерині II (мабуть, за те, що вона знищила Запорозьку Січ, запровадила в Україні кріпацтво та за инші “заслуги”). Скільки вже було ухвал про вилучення з українських міст і сіл символів більшовизму, проте їх не лише не знищують, а навпаки. В одному із сіл Кіровоградщини місцева влада ухвалила замість тризуба встановити на щиті серп і молот (ухвалу негайно виконали). На Буковині й Закарпатті в деяких селах майорять румунські та угорські прапори. Перелік цих неподобств, за які ніхто нікого не карає, можна вести далі. Російські політики й експерти дозволяють собі на нашій території висувати до України територіяльні претензії. А коли окремих із них оголошують персонами non grata, то в Росії здіймають галас про русофобію в Україні. Колись президент Франції Шарль де Голль, виступаючи в Монреалі, закінчив свою промову словами: “Хай живе вільний Квебек!” Протягом наступних 24 годин його видворили з Канади і він більш ніколи там не з’являвся. Ніхто й не заїкнувся про франкофобію в Канаді. Щодо Канади чи будь-якої иншої країни світу ніхто собі цього не дозволяє, а Україну може повчати кожен, бо вона мовчки сприймає все. Одне з наших великих завдань — повернути мовно зденаціоналізованих українців до української мови. Тут треба брати до уваги думки видатних українців, які свого часу зробили цей крок. Наприклад, народжений у Петербурзі академік Володимир Вернадський, природознавець, основоположник геохімії та біогеохімії, перший президент Академії наук України, заснованої 1919 року, казав: “Я відрізняюся від своїх політичних однодумців тим, що вважаю відродження української мови дуже великим позитивним явищем. Я не можу погодитися з тими, що, залишаючись українцями, приймають російську мову і російську культуру як рідну”. До видатного вченого є кому дослухатися. Адже дві третини так званого російськомовного населення — це зденаціоналізовані українці. Відроджувати українську мову на зросійщених теренах мусить Українська держава, а не тільки студенти з Луганщини чи учні з Донеччини. Проте Українська держава не лише не зупиняє процесу російщення, а своєю нерішучістю навіть заохочує протиукраїнську спрямованість розвитку країни. Україна була, є і буде єдина. Ділять її на догоду власним інтересам недолугі політики, нездатні вивчити українську мову. Треба, нарешті, виконувати статтю 10 Конституції та Ухвалу Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року. За порушення законів слід карати, як це робили в країнах Прибалтики після відновлення незалежности. Забезпечивши рідним мовам належне місце на своїй споконвічній землі, ці країни давно вже перебувають у колі європейських народів. Ми європейці, а у вдачі кожного європейця лежить засада — скрізь триматися своєї мови та національної орієнтації. У цивілізованих країнах, особливо невеликих щодо території й кількости населення, майже не зустрінеш людини, яка не володіє бодай однією з чужих мов. Але ніколи не зустрінеш двох чехів, двох португальців чи двох данців, які розмовляли б між собою не чеською, не португальською чи не данською мовою. Навчаючись і навчаючи чужого, не слід забувати свого. І ще одна велика мовна проблема, суто українська. Сучасна українська літературна мова має викристалізувані норми на всіх рівнях. Але останнім часом у засобах масової інформації, в публічному мовленні їх раз по раз порушують. Чи то на радіо й телебаченні, в редакціях газет і часописів немає редакторів, чи їх ніхто не слухає, але спостерігаємо численні відступи від лексичних, акцентуаційних та инших норм. Політики найвищого рангу, які мусять розмовляти добірною українською мовою, дозволяють собі спілкуватися із суспільством мовою свого села чи містечка. З численних негативних прикладів наведу три. З публічного мовлення майже зникло слово виняток, усюди його замінюють словом виключення, бо воно ближче до російського исключение. Навчати по-нашому треба чого, а не чому: навчати мови, музики, добра, а не мові, музиці, добру. Їздити треба не по областям, а по областях. Дбаймо про українську мову та її культуру разом. Адже в народу і в його мови одне життя й одна смерть.
Володимир Базилевський. Замінований рай
Мова: Українська Рік видання: 2018 Кіл-ть сторінок:...
Цей день в українській історії
19 квітня 1783
Указом Катерини II Крим приєднаний до Росії. Указ став підсумком тривалого суперництва Російської та Османської імперій за володіння і контроль над стратегічним плацдармом на півночі Чорного моря. Заручившись у 1782 році підтримкою Австрії, наступного року Росія окупувала Крим, і маніфест Катерини II лише закріпив фактичний перехід півострова під владу російської корони
19 квітня 1885
У Петербурзі у 68-річному віці помер видатний український історик, етнограф, письменник Костомаров Микола Іванович (історична драма «Сава Чалий», трагедія «Переяславська ніч», монографії «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Останні роки Речі Посполитої»)
Володимир ВОЙТЕНКО, професор“Маємо вчитися у М. Грушевського — його ерудиції, у В. Винниченка — акцентуйованої уваги до соціальної справедливості, у Д...
