Згiдно з вiдомим висловом Бодуена де Куртене, державна мова - це дiалект, за яким стоїть армiя й полiцiя.

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу її зникнення. Для маленького українця, що зростає в зросійщених містах,...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому зарадити. Інші ж докладають певних зусиль і роблять справу....
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача, літературного критика, мовознавця, лауреата літературної премії ім. М. Рильського...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ (КАРЕЛІЯ).       Сов. Секретно. АВ-2. СССР...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана Кавалерідзе відбудеться з участю Національного центру Олександра Довженка...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя», часом намагаюся посперечатися. Ось у лютому 2012...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці, автора документальних стрічок та фільму «Счастье мое»...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи Дмитренка (наклад видання – 300 примірників). В монографії...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше – у невеличкому містечку...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у рамках яких будуть показані найкращі зі збережених фільмів...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія Загоруйка "Служба Безпеки ОУН. Зачинені...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних проблем, які існують у нашому просвітянському просторі. Мова йде...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного законопроекту про мови чули тільки зі слів двох членів Комісії від України -...
Написав Лебедь (mio) Михайло 03-08-2010
2011-12-08-16-15-43 „Солом’яний Бичок” (сучасна інтерпретація) Господарство Діда з Бабою переживає фінансово-економічний колапс. Аби вийти з ситуації та чимось зайняти...
Написав Микола Сищенко 24-05-2010
Сучасна Україна, як держава, розпочала своє існування від 1648 року, після того, як спротив козаків польській окупації українських земель очолив Богдан...
Найкращі гранітні памятники у нас
Ласкаво просимо, госте!
Ім'я користувача Пароль: Запам'ятати мене

Читацький щоденник провінціала (частина 1)
(1 чол.) (1) гість
  • Сторінка:
  • 1

ТЕМА: Читацький щоденник провінціала (частина 1)

Читацький щоденник провінціала (частина 1) 8 року, 8 міс. тому #825

  • Дід Панас
  • Поза форумом
  • Administrator
  • Постів: 69
  • Репутація: 0
(Повний варіант публікації в "Літературній Україні")

2 січня.
Засперечалися з Дімою – чи були невіруючими російські літератори. Після Блока (Антихрист на чолі червоноармійців – „В белом венчике из роз, впереди – Исус Христос”) ось Толстой – у свої 28 років він пише, що хоче посвятити своє життя „основанию новой религии» -- «очищенной от веры и таинственности, религии практической, не обещающей будущее блаженство, но дающей блаженство на земле» (за статтею Баріса Баханова „На разломе: Достоевский и Толстой” у журналі „Москва” № 11 за 2005 рік).
І – створив толстовство! І не вірив у Христа як Сина Божого. І підготував єресь хіліалізму-большевизму. Воістину, ”Лев Толстой как зеркало русской революции”.

8 січня.
Аксаков у „Орле России” писав, що межею імперії має бути Константинополь. Хомяков іде далі – до Егейського моря. Хомяков не тільки закликав до війни, а й винайшов та вдосконалив рушницю, збудував фабрику для її виробництва і безкоштовно пропонував уряду для озброєння піхоти. Оце слов’янофіли! Оце широкий російський гуманізм! Весь світ би задушили...

13 січня.
Відбиває світло лампи моє обличчя у вікні і за ним – кілька вогнів. А на хуторі б краще жити – глибше! От люди глибини і бояться – здрібніли люди...

30 січня.
Винниченко про чернігівців.
„Там живуть чернігівці, звичайні бідні дядюшки. Вони вперто борються з голодом, риються в землі і вимовляють не „кінь”, а „куень” Але чому ж так тягне туди до них, за них? Чому здається, що там, за тими лісами, є те, чого так туманно прагне серце?” („Історія Якимового будинку”).

12 лютого.
Режисер Леонід Отрюх зрежисирував і власний похорон: залишив листа в конверті „Відкрити після моєї смерті”. Він починається (сам бачив):” Ну, от і все. Я помер. Нема”. І далі розпорядження – караулу не ставити, Судак і Соломко хай читають вірші, а Ткачук щось заграє, але не сумне... Гроші – за томиком Стефана Цвейга. На могилу – цільний камінь з віршем...
Останній його портрет малював Володимир Ємець у „Просвіті”. А Отрюх розказував як зустрів акторку-пенсіонерку, що несла їжу обложникам Катерининської церкви. У вухах стоїть поставлений голос Леоніда Отрюха:” Лєно, та кому ж ти несеш – вони ж нори під нашою Україною риють!”

26 лютого.
Дзвоню Слабошпицькому:” Хто із класиків спав ув обід?” (а він і спав – я раніше звонив, то син сказав). Він зразу: ”Нечуй - Левицький!”. А потім дійшло, що це ж я його підколюю...

16 березня.
Із „Білої хати”, зі статті Лілії Черненко вражаючий факт: у вимираючому селі три старі баби, що єдині й лишилися, вранці виходять на ґанок і луплять у чавуни. Не маючи сили дійти одна до одної, сигналізують – ще живі! Кінематографія сили Іллєнка!

18 березня.
Ми так довго сміялися з Калитки, який мріяв:” День їдеш. -- Чия земля? -- Калитчина! Два дні їдеш. – Чия земля? – Калитчина!”, так довго сміялися з того анекдотичного українця, що біг-біг, щоб більше землі собі взяти, бо пообіцяли – скільки оббіжиш, вся твоя буде. Впав, зрештою, але перед себе ще й шапку кинув:” І то моя земля!”.—Так довго гиготіли, що з того дурносміху перевівся господар землі і поля заростають бур’яном.

Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив – так і помер.

Читав журнал „Отечественная история” № 1 – виявляється, їх хвалений адмірал Колчак був наркоманом! Автор книги про Колчака навіть не приховує цього, а гордиться – мовляв, у іркутській тюрмі в нього не було ломки.

7 квітня.
Гоголь наробив помилок у „Вечерах” (їх побачив Стороженко): 1) в Україні парубки не напиваються доп’яну, 2) козаки не грають на бандурі, 3) весілля не грають на ярмарках і т.д. Чи міг би такі помилки зробити Шевченко? Отож-бо!
Якщо Шевченко звав Гоголя „великий мій друже”, то Пушкін весь час стримано ставився до нього. А у „Вечерах” побачив „вєсьолость” – развлєкай, хохол, оживляй рибью кров московської літератури...

8 квітня.
В „ЛГ” стаття Андрія Воронова про Гоголя і Україну – серйозна газета, доволі відомий автор, а таку відверту дурь і блажь пишуть: вивляється, українці замість „гінеколог” вводять „піхнознавець”, а українських книг мало, бо ніхто їх не читає. І це пише чоловік, що зве себе наполовину українцем! Живуть 300 років разом, хоч і незвані, близька мова, клянуться в братстві, а навіть найменшого поруху дізнатись\пізнати українців, цих „упрямих хохлов”, нема!
Російська і українська поезії, як і культури взагалі, мають різні камертони звучання. Російське – „Пора, мой друг, пора! Покоя сердце просит...” („мой друг” – салонне) – Пушкін.
Українське – „Час, Господи, на самоту й покору!” – Євген Маланюк.
Подзвонив Слабошпицькому – ніхто з помітних авторів не порівнював Шевченка і Пушкіна! Хай би по-радянськи, хай би по-емігрантськи... Ніхто! Чи ж диво, що моя стаття у „Сіверщині” „Шевченко і Пушкін” викликала таку реакцію?!

30 квітня.
Тодося Осьмачку називають Агасфером, поетом ночі, людиною, що належала пеклу... Аж і народився в селі з промовистою назвою – Куцівка. В українському мовленні образ Куцого однозначний. А мати його вже не молилася – точніше, промовлювала щось між бур’янами, картоплями, сараями. Мовляв, не було часу. Між побитом хати і товкотнечею щось промолювала і мати (чи баба?) актора Миколи Яковченка з Прилук. Виріс пересмішник з долею алкоголіка.
Але ж і точний та несподіваний був Осьмачка –
„З чужим, ніби хмара, народом”.
„Щоб поглядом стороннім
дивитися на сонце та зорю,
мов на каструлю в себе на долоні,
в якій щоденно снідати варю”.
„Один я на світі,
мов Юда в гаю на вірьовці”.

Читаючи Володимира Базилевського.
Обпльовування Шевченка йде від тої блекоти-бузини, що дотяглася до нас з московського городу. Але українці у відповідь не виповіли про мавпообразне російське „наше всьо” – Пушкіна, хоча за способом свого життя і заслуговував. Почав десакралізувати Пушкіна тільки Синявський – і то єврей. Чи то українці такі делікатні і боязкі, чи то й Пушкіна не знають, чи – що точніше – і подосі живуть у наркотичних візіях московської літератури. Попри Шевченкове – а на москалів не зважайте: у них мова і нас мова, у них література і в нас література...

6 травня.
Юрій Барабаш влучно пише, що ті „дядьки отечества чужого” – Ґалаґани та Киселі, Кочубеї та Скоропадські, що про них Шевченко говорить з відвертим презирством, -- це ж (фігурально) Гоголеві предки” (Юрій Барабаш. „Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко”). Гетьманський нащадок – Гоголь і гайдамацький онук Шевченко.
Не зважаючи на симпатії до одного чи іншого стану, нація тільки тоді здатна до повнокровного життя, коли поєднує обидва. І тому сьогоднішнє „прийняття” Гоголя за свого українцями – добре свідчення.

Шевченко про єдність з росіянами:” Ми вже, бач, дуже близькі родичі – як наш батько горів, то їх батько руки грів” (в листі до Максимовича 1858 року з приводу відмови друкуватися у газеті Івана Аксакова „Парус”). Натомість Шевченко дружив з багатьма поляками (як і Гоголь) і попри критику ляхів, писав:” Ще як були ми козаками, а унії не чуть було...” і закликав поляків подати козакам-українцям „серце чистеє”

9 червня
Вчора й сьогодні перебуваю у спілкуванні з пам’яттю про митрополита Даниїла – вийшла книга про нього „Добрий пастир”. Владику Даниїла я слухав двічі – на церковно-просвітянській конференції у Києві, коли він, архієрей, наполегливо говорив нам, мирянам:” Ви – Церква!” Вихованець московської і грецької церковних шкіл, він так просто відстоював основу соборноправності. І вдруге чув владику Даниїла у селі на Рівненщині – на батьківщині нашого єпископа Никона. Тут він був правлячим архієреєм – оскільки храм на цвинтарі, то навіть прибічники Московського патріархату поприбирали могилки своїх родичів. Аякже – архієрей їде! Там, після богослужіння і освячення пам’ятної дошки в честь нашого покійного владики Никона, несподівано митрополит Даниїл надав мені слово. І коли я говорив про небесне заступництво нас, чернігівців, спочилим єпископом Никоном, владика Даниїл явно погоджувався.

16 червня.
Геніальний Шевченко:
„Сім’я вечеря коло хати,
Знать, це десь у травні—червні, коли вже тепло і так пахне!
Вечірня зіронька встає.
Наробилися!
А мати хоче научати
Народна педагогіка в дії двома словами!
Та соловейко не дає.
Точно у травні, бо ось зараз – середина червня і соловейко уже втішився любовною поезією. Пішла проза життя – гніздо, діти, харчі, захист від ворога...

...Розкошую з книгою Івана Просяника „Зело таємниче”, требник-волховник, книга друга. І шпильки антихристиянські бачу – але Бог настільки милостивий, що це й не зашкодить. А мо” кого й заскородить на захист християнства, яке, на жаль, уже й захисту потребує...

Просяник, зокрема, пише – мовляв, помітив, що природа посилає чоловікові в його сад-город ті трави, які саме йому потрібні. Тож у мене дудник і зійшов, як корова язиком злизала (нікому лікувати пролежні), а чистотілу зате – хоч консервуй та сирим їж. І дивина скіпетровидна бозна-звідки сама насіялася.

27 червня.

Понеділок хворів з томиком Буніна („Антоновские яблоки” і т.д.). Наш Михайло Коцюбинський значно сильніший прозою, але нема „розкрутки”.

7 липня.

Читаючи „Історію Польщі” Ганни Дильонгової.
Поляки зуміли створити при окупації паралельне суспільство – навіть нелегально податки збирали. Коли не змогли численними повстаннями звільнитися від російської окупації – перестали росіян помічати! Спілкування з ними обмежили офіційними справами. Щоправда, так само вони не помічали ні українців, ні білорусів, ні литвинів з їх національними потребами...

9 липня.
У черзі за білетами читав мемуари Петра Дідовича з патетичним заголовком щось про жар душі. Але роман цікавий як зріз стану душі.
У черзі жіночка озвалася до мене українською, а паспорт російський. Виявилося -- родом звідси, а живе у Великому Новгороді. Там і глава області – українець і всім керують українці. „Чому?” – питаю. „А росіяни ліниві” – відповіла землячка.

28 липня.
Пушкін і Шевченко – цю тему, виявляється, ніхто толком не вивчав. Тому, коли я у „Сіверщині” порівняв їх, посипались обурені:” Принижує Пушкіна”. Запропонував написати – мовчать. Бояться вийти з мішковини імперських міфів?

Дм ітрій Мережковський (взагалі-то, це наш чоловік Мережко заблукалий) у статті „Свинья Матушка” писав про Пушкіна:” …Сравнивал Николая I с Петром Великим и завещал ,умирая:» Скажите государю, что мне жаль умереть, -- был бы весь его».
І оце-то хвалений „пєвєц свабоди”?! Гу-гу!
І як же його ховали – особливо в порівнянні з нашим Шевченком:
„Жена Никитенко на одной станции, неподалеку от Петербурга, увидела простую телегу, на телеге солому, под соломой гроб, обернутый рогожей. Три жандарма на почтовом дворе хлопотали о том, чтобы скорее перепрячь курьерских лошадей и скакать дальше с гробом.
-- Что это такое? – спросила она у одного из находившихся здесь крестьян.
-- А Бог его знает что! Вишь, какой-то Пушкин убит, и его мчат на почтовых на соломе, прости Господи, -- как собаку…»
Шевченка російська влада заборонила ховати урочисто – скажімо, в Києві заборонені були промови. Але якась жінка в чорному поклала на його труну вінок ,а молодь перенесла його на плечах. А по всіх оленівках, козельцях і ніжинах люди виходили зустрічати і проводжати Шевченка, служили панахиди... А тут -- -- в рогожі, на соломі, із жандармами... Народний поет, що й казати! Ще й митрополит заборонив ховати Пушкіна у монастирі, бо висміював християнство – навіть під час Літургії реготав у Кишиневі, як біснуватий...

До декабристів Пушкін не доїхав лише тому, що „не доезжая первой станции, вернулся, потому что увидел попа и зайца, трижды перебежавшего ему дорогу». Скільки разів перебігав піп – не сказано.

В передсмертній агонії, вже причастившись, велів подати пістолети, щоб застрелитись – пише Мережковський у статті „Головка виснет”. Оце таке у нього православіє – після причастя згоден на самогубство! Аж тут принесли записку від царя і Пушкін „прижал ее к губам, не соглашался отдать и умолял, чтобы позволили ему умереть с нею». Мережковський нещадний і правий:” В такие минуты не лгут. Самоубийство – непокорность Богу; царю Пушкин покорнее, чем Богу».

29 липня.
Ще про Пушкіна. Володимир Соловйов у статті „Судьба Пушкина”:” Если несколько лет невольного, но привольного житья в собственном Михайловском – есть гонение и бедствие, то как же мы назовем бессрочное изгнание Данте из родины, тюрму Камоэнса, обьявленное сумасшествие Тасса, нищету Шиллера, остракизм Байрона, каторгу Достоевского и т.д.?”

4 серпня.
„Я хохол і тому дуже ледачий” (лист Чехова до Горького 1899 року). „ В моїх жилах тече хохлацька кров” (лист Чехова до Леонтьєва 1888 року). „Як би я хотів мати пасіку! У мені все-таки говорить хохлацька кров” (лист до Суворіна 1892 року)...
Дід Антона Чехова – таки Ягор Чех, а не Чехов! Так подає навіть Малая Советская енциклопедія 1931 року! Сам Чехов листи до родичів із Сахаліна починав:” Дорогі мої Чехи!” Баба Чехова Єфросинія „українка з родини коноводів. Чоловіка свого боялася, називала його на „ви”, а поза очима „вони”, ходила в українській свитці і в очіпку, була простодушна, наївно вірила в нечисту силу” – коментар С.М.Чехова у книзі „Вокруг Чехова”, Москва, 1960 рік.
... Якщо навіть Чехов – наш, бідака, то чого ми, українці, повинні відмовитися від російської культури, створеної нашими людьми?!

10 серпня, Євпаторія.
„Буддийский поп, украинский паныч…» -- це Борис Чичибабін про Максиміліана Волошина (Корнієнка).
І ось Волошин про Росію в Криму –

„Здесь, в этих складках поля и земли,
Людских культур не просыхала плесень –
Простор столетий был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия – не пришли.
За полтораста лет – с Екатерины –
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушёл, источники иссякли.
Нет в море рыб. В фонтанах нет воды» («Дом поэта»)

14 серпня.
Ханти, змішавши християнство з язичництвом, Бога звуть Микола-Торум. Не Ніколай і не Нікола, а по-українськи –Микола. Автор книги „Исконно русская” земля Сибирь” так і подає. (Алєксєй Бичков, книга 2006 року, видання московське). Бо хрестили язичників Сибіру українці, як-то Філофей Лещинський.

25 серпня.
Олексій Толочко аргументовано довів, що літописний звід „История Российская” Васілія Татіщева є вигадкою, фальсифікатом. (Алєксєй Толочко. „История Российская» Василия Татищева: источники и известия», Москва, «Новое литературное обозрение», Київ, „Критика”, 2005 рік). А саме з цієї історії будували історіософську систему російської історії Катерина Друга, Соловйов, Рибаков і несть їм числа. З брехні! Наприклад, ніякої „особой редакции” Никоновського літопису не було, Воскресенського і Новгородського – також, а Іоакимівський літопис – взагалі весь вигаданий!
А з тих, що були, він невірно переклав українські слова (якими рясніли давньоукраїнські літописи!): мозолие – як рани, приспа – земля, рушити – як копати, сунути – як бросить, требити – як чистити, хвощитися – як паритися... Хоча і сучасні українці всі ці слова розуміють у їх первісному, правильному значенні.
Татищев – усмірітєль башкир і старообрядців, як хабарник, був пійманий Петром Першим. А метою фальсифікацій було довести давньоруську\київську історію до сходження на престол Міхаїла Романова – ідеологія! Ніякої науки!

8 дня вересневого.
Комуністи з української народної пісенної творчості лишали для вжитку лише любовно-побутові пісні. І тому часто бачиш: українець, хоч би мій тесть, мугиче жіночу пісню, як-то „Ой, чий то кінь стоїть”. А смішно і сумно, як мужик співає: ”А я – молода дівчина та й горя зазнала...” Бо так спрацьовує матриця звички...
А чому ж не пропагувалась пісня теж ніби побутова – „Ой, там збиралась чорная хмара” та ще й про люблену комуністами голоту? Бо ж пісня вказувала на соціальну нерівність, яка була і при комуні, та й могла когось надихнути повторити:” Беруть багача за чуб, за руку, третій в шию б’є...” Пісня має гідність. Її боялися владці.
Що вже казати про пісні стрілецькі, козацькі, гайдамацькі – вони й зараз ще не звучать. Із баляндрасою „А мій милий вареничків хоче...” спокійніше.

10 вересня.
Був у новому книжковому супермаркеті – та сама московська інформаційна навала. Шкода, що її фактично підтримала голова обласної ради. Навіть книги про Бірона і Анну Іоановну поприпирали – що, вони мають читацький попит, як дебільнуваті маринінські романи? Звісно, ні, але за чиєюсь командою везуть і везуть в Україну московське сміття.

23 вересня.
Ховали професора Руденка – коли ми приїхали, якраз у ритуальній залі моргу його перекладали в гроб. Робили це його студенти. Петро Олексійович лежав у костюмі і у вишиванці, а піп був з московської церкви. Все життя у чоловіку/з чоловіком боролися московство і українство і навіть на смертному одрі не перемогли.

27 вересня.
Учора день пройшов під знаком поезії Леоніда Талалая – в обід сходив на дачу і по дорозі вивчив його геніальний вірш „Осінь стоїть золотою іконою”. Приніс торбу яблук на сік.

29 вересня.
Якийсь професор Ніколай Слонов з Поволзької академії державної служби імені П.Столипіна в журналі „Москва” жахається, що при виборі Росією західної моделі розвитку „русский народ не удержится ни на Волге, ни на Урале, не говоря уж о Северном Кавказе. Татары вспомнят как их ханы ходили походами на Москву, манси – как их князьки ходили походами на Казань (зневажливо як – „князьки”, наче у Московії були не „царьки” – В.Ч.), башкиры – как воювали и с теми, и с другими, а также восставали против русских (вместе с другими русскими), Русское государство сведется к двум столицам и транспортной полосе между ними”.
Василь Чепурний siver.com.ua/publ/5-1-0-99
  • Сторінка:
  • 1
Час створення сторінки: 0.40 секунд

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"