МАЛЬОВНИЧА УКРАЇНА ОЧИМА ХУДОЖНИКА.

РОЗДІЛИ З АВТОБІОГРАФІЇ.

(За виданнями: Н.Харджиев, М.Матюшин, К.Малевич. К истории русского авангардизма. Стокгольм,1976.; «Хроніка-2000», Київ, «Довіра», 1993. И.М.Егоров. Казимир Малевич, «Знание», Москва, 1990)

Обставини, за яких проходило моє дитинство, були такі: батько працював на буряково-цукрових заводах, котрі зазвичай будуються в глушині, у віддаленні від більших і менших міст. Плантації цукрових буряків були великі. Для обробітку цих плантацій вимагалось багато робочих рук, переважно селянських.

Селяни, од малого до великого, працювали на плантаціях майже ціле літо й осінь, а я, майбутній художник, милувався полями і мальовничими робітниками…

Рої дівчат у різнобарвних ношах просувалися лавою по всьому полю. Це була війна. Війська у кольорових одностроях боролися з непіддатливим бур’яном… Я любив споглядати ці ниви ранками, коли сонце ще не високо, жайворонки піднімаються з піснями у височінь, бусли, цокаючи, летять по жаби, а шуліки, ширяючи у вишині, видивляються мишей і пташат.

* * *

Серед цих сіл, розташованих у пречудових закутках природи, на тлі чарівних краєвидів і проходило моє дитинство.

* * *

Заводські люди становили друге суспільство, серед котрого я жив, та це суспільство мені не подобалося. Вони жили у безнастанній праці – днями й ночами. Селяни цілу ніч сплять, а вранці йдуть на поля і працюють на повітрі, серед гарної природи, освітленої сонцем ранку, полудня й золотистого вечора. Трудяться вони з піснями, і особливо гарно лунає пісня тоді, коли дівчата й парубки повертаються додому великими партіями.

* * *

До мого вікна долинали пісні парубків і дівчат. Я прислухався з великою насолодою, спостерігаючи українське небо, в якому, як свічки, мигтіли зорі. А українське небо темне, як ніде не буває в Росії.

* * *

Я завжди заздрив селянським хлоп’ятам, котрі жили, як мені здавалося, на роздоллі, серед природи. Вони пасли коней, їздили в нічне, пасли великі череди свиней, на яких увечері їхали додому, сидячи верхи й тримаючись за їхні вуха. Свині мчали з вереском, швидше за коней, здіймаючи неймовірну куряву на сільському шляху.

* * *

Я у всьому наслідував життя селян. Натирав часником шкуринку хліба, їв сало, тримаючи його пальцями, бігав босоніж і не визнавав черевиків. Селяни завжди здавалися мені чистими та ошатними. Пригадуються мені весілля, на котрих княгині з дружками якімсь (іншим) барвистим, візерунчатим народом – у строях з різнобарвних вовняних тканин, у стрічках, заплетених у коси та головні убори – вінки, у сап’янцях на мідних та залізних підківках, а халявки розшивані візерунками. Молодий та його бояри у сірих баранячих шапках, у блакитних штанях, радше шароварах, на їх пошиття ішло не менше як шістнадцять аршинів краму. На кожному – біла вишиванка і широкий червоний вовняний пояс.

Княгиня з дружками обходила усі вулиці села з піснями. Кожному зустрінутому по дорозі віддавала низькі уклони, тричі вклоняючись.

Оце на такому тлі розвивалося замилування мистецтвом, художництвом.

* * *

З кожним роком я почував себе більш впевнено у цій справі, і мене все міцніше тягнуло до Києва. Неповторним залишався у моїй пам’яті Київ. Будинки, вимурувані з кольорової цегли, гориста місцевість, Дніпро, далекі обрії, пароплави. Усе його життя впливало на мене все більше. Селянки човниками перепливали Дніпро, везли масло, молоко, сметану, заповнюючи береги і вулиці Києва, надаючи містові особливого колориту.

Батька не вельми тішив мій потяг до мистецтва. Він знав, що існують такі художники і що вони пишуть полотна, але ніколи не заводив мови на цю тему. Йому хотілося, щоб я йшов тією ж стежкою, що і він. Батько казав мені, що життя у художників кепське і більшість їх сидить по тюрмах, чого б він не бажав своєму сину. (У 1933 Малевич таки трохи посидів тюрмі. Художника було звинувачено, що він є виразником буржуазної, імперіалістичної ідеології, що дозволило застосувати до нього репресивні заходи. Його роботи і творчість були до кінця його днів викреслені з художнього життя країни. Але в Європі та Америці проходили багаточисельні виставки, видавались монографії, дослідження тощо. О.П.).

* * *

Минув час, я їду до Києва, знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його картини. Він показав мені картину «Гопак». Мене потрясло все побачене у його майстерні. Безліч мольбертів, що зображали життя України.

* * *

Невдовзі до нас приєднався ще один справжній художник. Це був Лев Квачевський. Він був студентом пейзажного класу Академії мистецтв у Петербурзі. День у день ходили ми з на етюди влітку, навесні і зимою, верстов по тридцять за день. Цілу дорогу сперечалися. Припиняли суперечку тільки тоді, коли сідали полуднювати. Згадували Україну. Обидва були українцями.