Помилка
Неопалима франківська купина. Київський сюжет. Друк
Анатолій Пікуль
Написав Ольга Пугач   
Субота, 25 серпня 2007, 15:52

Доповідь на конференції на честь 150-річчя І. Франка.
Чернівці, вересень 2006 р.

Ольга Пугач, голова КМО «Просвіта» ім Т. Шевченка.

«Отже, пані Ольго, я трішки більше вивчивши питання, утвердився в думці, що статтю пана Ющука слід розмістити у Live Journal (українською “Живий Журнал”, а усі його називають ЖЖ). Аргументи: ЖЖ однозначно найпотужніший ресурс такого типу у світовій мережі. Лише власні журнали у ньому мають близько 18 млн. користувачів. Серед них деякі учені і письменники. … До речі, ЖЖ підтримує багато мов і навіть такі як гельська і вельська…. Окрім того я розміщу саму статтю або лише посилання на ЖЖ Ivan Yushchuk на кількох форумах. Насамперед на форумі Української Правди у розділі “Мовні і міжнаціональні відносини”. А також на російсько-орієнтованих, у темах про українську мову і споріднених. У всіх випадках міститиметься посилання на ЖЖ Ivan Yushchuk.
…Ну і, зрозуміло, розмістити у ЖЖ треба і україно- і російськомовний варіянти статті. За певний час стаття почне жити в інтернеті своїм власним життям» - таким є дещо скорочений лист, який надійшов на мою електронну адресу 13 червня 2006 року. Дописувач – наш сучасник, молода людина – Данило Юрачківський. Він не є мовником, але його зацікавила стаття відомого українського мовознавця професора І. Ющука «12 фактів, що свідчать про давність Української мови», і він запропонував свої послуги з розміщення цієї праці в інтернет-мережі. Я навмисно подала досить розлогу цитату з листа, бо там є на що звернути увагу - це і мова, і ерудиція, і зацікавленість. Та у рік відзначення 150-річчя Івана Франка найважливішим для мене було те, що Данило – праправнук поета, один з онуків Зеновії Тарасівни Франко, доньки сина І. Франка Тараса Івановича.
Як добре, подумалось, що не загубився в київському велелюдді слід цієї родини. Ця історія дала поштовх до дослідження теми – «Родина І. Франка і Київ».
Почати можна було б, власне, з одруження Франка, австрійського підданого, на киянці, підданій Російської імперії, Ользі Хоружинській. Ольга - донька титулярного радника Федора Васильовича Хоружинського. Їх родина належала до високоосвічених знатних київських родин. Переказують, що були вони з дворянського роду.
Уперше тридцятирічний літератор Іван Франко прибув до Києва у 1885 р. у справі випуску українського літературного журналу, оселився у викладача колегіуму Павла Галагана Є.К.Трегубова за адресою вул. Фундуклеївська, №9 (пізніше - вул. Леніна, тепер це вул. Богдана Хмельницького). 21-річна Ольга була з кола київських приятелів Івана Франка та його однодумців. На той час Ольга вже закінчила Харківський інститут благородних дівиць і навчалась на Вищих жіночих курсах у Києві. У 1886 р. греко-уніата Івана Франка і православну Ольгу повінчали у Києві у церкві колегіуму Павла Галагана (Павлівській церкві).
Колегіум Павла Галагана знаходився за адресою вул. Фундуклеївська, буд.№11, там же була і велика бібліотека, у якій Франкові не раз доводилось бувати (тепер там є меморіальна дошка). За радянських часів у цьому приміщенні була відкрита середня школа №92, яка носила ім’я Івана Франка. У родині Франків була традиція віддавати дітей саме до цієї школи, навіть якщо приходилось їхати через усе місто. Школа ця у радянські часи зажила дурної слави надто української, бо вчились там не лише малі Франки, а і діти київської гуманітарної, і не тільки, еліти. Тож з часом цю школу закрили під тим приводом, що у ній буде створено музей поета. Натомість там відкрили музей української літератури, а музею І. Франка у Києві немає і понині. Школа №92 ім. І. Франка перемістилася з самого центру міста на затишну Тарасівську вулицю. Їй завжди щастило на директорів, тож у ній збереглися і найкращі традиції, і сам український дух.
Після одруження Франки переїздять до Львова. Надалі Франко не раз відвідує Київ, підтримує дружні стосунки з київськими літераторами, просвітянами, відвідує просвітянські заклади: Український клуб на Володимирській №42 та український театр Миколи Садовського (тепер це театр Оперети), приїздив на похорон друга П. Косача, батька Лесі Українки.
Після смерті І. Франка у 1916 р. його дружина залишається в Галичині. Ольга Франко мала запрошення від радянської влади повернутись до Києва, але вона цим не скористалась, померла вона у Львові у 1941 році.
Син І. Франка Петро (1890-1941), за освітою – інженер-хімік, науковець, педагог, письменник, перший директор муз. І. Франка у Львові, депутат ВР УРСР, був евакуйований зі Львова владою у перші ж дні війни з гітлерівською Німеччиною начебто в напрямку до Харкова. Відтоді живим його ніхто не бачив, ще й по сьогодні родина в очікуванні відомостей відносно причини зникнення, можливого місця захоронення тощо.
2006 року до університету ім. Т. Шевченка у Києві вступив на фізичний факультет праправнук Петра Івановича Франка сімнадцятирічний Мирослав Галущак.
62-річного сина І. Франка Тараса з родиною у 1950 році було перевезено зі Львова до Києва, можливо, щоб зменшити «шкідливі галицькі впливи» на родину поета. Заяву на переїзд вони не писали, бажань таких не виявляли. Так вирішила «комісія». У Києві їм надали велику 6-ти-кімнатну квартиру у центрі міста на Володимирській, біля оперного театру. Багатьом львів’янам, гостям Т. Франка, ця квартира була надійним київським дахом. Але і ця квартира на Володимирській, і квартири його дітей були під пильним наглядом, на всяк випадок. У Львові Тарас Іванович був директором музею І. Франка, а у Києві він завідував кабінетом І. Франка в інституті літератури. Він був поетом, письменником, перекладачем, науковцем. Його дисертація була присвячена дослідженню творчості батька. Займався викладацькою діяльністю, викладав в університетах Львова і Києва класичну філологію та латину.
У 1960 році у Києві відкрили перші станції метро, оголошення в якому, звісно ж, робились російською. Та невдовзі мова оголошень стала українською. Кияни були трохи здивовані, з якого б це дива?, багато хто щиро радів таким змінам. Ми тоді не знали, що домігся цього саме Тарас Іванович, неодноразово звертаючись з цього приводу і до Уряду, і до ЦК партії.
З ініціативи Тараса Івановича і при допомозі його товариша Ю.І. Назаренка, журналіста, перекладача, небайдужої до української справи людини, ім’я І. Франка було занесено до книги ЮНЕСКО. Через комісії, конференції ЮНЕСКО ім’я поета, його творчий доробок популяризується у цілому світі.
Радянська влада призначила Т. Франкові персональну пенсію – 150 рублів, це владі було посильно, максимальна за вислугою пенсія була тоді лише 120 рублів. Отже, формальні ознаки поваги і уваги мали місце. Помер Тарас Іванович у Києві у 1971 р.
Про дітей Тараса Франка, серед яких була і Зеновія Франко, академік Білодід, за переказами сучасників, у недалекому минулому висловлювався приблизно так: «…то деякі з них правильно розуміють політику партії і уряду, а деякі - ні…». Він, фактично, ствердив, що родичі поета були у ті часи поділені на зручних та незручних, або просто непотрібних. Схоже, що ця установка актуальна і понині, хоч змінилися керуючі партія і уряд не один раз. Бо чим інакше можна пояснити той факт, що онуки і правнуки Тараса Івановича жодним чином не були долучені до цьогорічного офіційного відзначення 150- річчя І. Франка? Не були навіть поінформовані – що, де, коли? Родина Зеновії Тарасівни Франко традиційно на 10-ту ранку прийшла з квітами до пам’ятника діду і прадіду, так вони чинять щорічно, там їх і зазняли телевізійники з каналу ICTV, так Київ уперше побачив на екрані ТV ще одну Франкову галузку. А усі офіційні заходи вони, родина, побачили по телевізору – і що, і хто, і для чого.
По переїзді зі Львова до Києва Зеновія Франко, випускниця Львівського університету, стала аспіранткою академіка-мовознавця Леоніда Арсеновича Булаховського, якого родина пані Зеновії характеризує як людину з добрим серцем. Але навіть ця поважна і добра людина не в силі була завадила владі примусити аспірантку Зеновію писати і захищати дисертацію на тему: «Боротьба І. Франка проти українських буржуазних націоналістів», хоча до кола наукових інтересів і Булаховського, і. З. Франко це не мало жодного відношення. І це був лише початок терору. У шістдесяті роки Зеновію Тарасівну, наукового співробітника інституту мовознавства ім. академіка Потебні, як багатьох її колег, не оминула хвиля переслідувань, звинувачень, репресій та тиску з боку влади. Дуже важливо було у той момент, щоб саме онука І. Франка писала якісь покаянні листи, у чомусь-там сама себе звинувачувала і таке інше. Така собі комуністична інквізиція, яка нагадувала про часи Галілея.
Докторська дисертація Зеновії Франко присвячена мовознавству, а саме українській ономастиці. У її діда також був інтерес і наукові праці у цьому питанні. Та захистити дисертацію їй не судилося, на те було, на жаль, багато причин. Померла Зеновія Тарасівна у 1991 році. Прощання з нею, на яке зібрався, здавалося, увесь інтелектуальний Київ, найкращим чином засвідчило, ким насправді була вона, онука Івана Франка, для своїх сучасників, друзів і колег, цілої країни.
Прекрасних, талановитих дітей виростило подружжя Зеновії Тарасівни та Павла Панасовича Юрачківського. Родина Юрачковського – типова українська інтелігентна родина, тож батько Павла відбув своє на Біломор-каналі, а менший братик, не дочекавшись батька з ув’язнення, помер у 33-му в сиротинці від голоду. Та про це іншим разом.
Обидва сини, – Юрко і Андрій Юрачківські – математики, мають наукові ступені, Андрій – доктор фіз-мат наук, професор Київського університету ім. Шевченка. Це саме він був щиро подивований, що їх і сьогодні так послідовно ігнорують під час офіційних урочистостей, пов’язаних з їх славним прадідом. Про сина Юрія Юрачківського Данила трохи було на початку цієї оповіді, діти Андрія – Богдан і Оля. Богдан вже працює після закінчення ВНЗ, а Оля – студентка НТУУ «КПІ» , вона активна у суспільному житті, волонтер однієї з громадських організацій, яка переймається у тому числі питаннями запобігання торгівлі людьми. Саме про це вона розповідала 27 серпня у телевізійному репортажі, присвяченому пам’яті її славного прапрадіда. Отже, на сьогодні серед молодих людей Києва є четверо зі славного роду Франків: Данило, Богдан, Оля і Мирослав, і усі вони є дуже сучасними. Неопалима франківська купина.
Громадськість Києва сподівається, що до наступної визначної дати від дня народження нашого славного поета, драматурга, видатного громадського діяча, справжнього українця наше місто, столиця України, матиме музей, нехай би це була навіть філія Львівського. Київ має на такі сподівання усі підстави і права.
Джерела:
1. Енциклопедія українознавства, т.9, с. 3525-3530. –Л: Видання НТШ ім. Шевченка у Львові, Фонд духовного відродження ім. митрополита Андрея Шептицького, 2000.
2. Киев. Энциклопедический справочник с. 668-669. –К: Главная редакция УСЭ, 1985.
3. УРЕС, т.3, с.537-538. –К: Головна редакція УРЕ, 1987.
4. «Караван историй. Украина». Июль, 2006, с. 142-153. «Блиц-принт» Киев.та ін.

Вересень-жовтень 2006 року, Київ