Помилка
МОВНІ ПИТАННЯ В ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСАХ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Друк
Анатолій Пікуль
Написав Віктор ЧАБАНЕНКО, професор, доктор філологічних наук, м. Запоріжжя   
Четвер, 10 квітня 2008, 08:57
У культурному і суспільно-політичному житті України ХХ століття постать Олеся Гончара, без сумніву, знакова. Здається, не було жодної проблеми в житті, на яку б він не звернув уваги, на яку б не реагував з усією силою своєї пристрасної душі. Та найпекучішою проблемою для нього була доля рідної мови.
Виступи автора “Тронки” й “Собору” про мову відомі нашій громадськості давно. Особливо запам’яталася його стаття “Цвіт слова народного”, написана 1976 року. А тепер маємо опубліковані “Щоденники” О. Гончара, в яких теж знаходимо чимало висловлювань із мовних питань. Мову О. Гончар вважає “духовним кодом нації” (190) (тут і далі цифрою в дужках позначається сторінка третього тому “Щоденників” О. Гончара), “вищим виявом духовності” (154) етносу. Він наголошує, що “мова того чи того народу становить собою не тільки національну, а й вселюдську цінність” (169). Оскільки мова — категорія духовна і має виняткову життєву енергію, її важко змінити (178), а ще важче — знищити. З цього приводу Олесь Терентійович пише: “Вигубити мову — це не так просто, як декому здається. Старогрецька, і латинська, і санскрит збереглись у житті людства завдяки безсмертним творінням поетів, мислителів, учених… І житимуть ці мови, доки житиме й саме людство. А деякі “мертві”, нібито забуті, безнадійно втрачені, раптом через віки відроджуються, як ось іврит, і знову стають живою мовою цілої нації. Містраль обезсмертив провансальську мову своїми поемами, і хто назове її зараз такою, що безслідно зникла?” (531).

За Гончарем, у процесі формування людини як суспільної істоти провідну роль відіграє рідна мова. Її суб’єкт сприймає й оцінює на генетичному рівні. Письменник подає дуже характерні щодо цього приклади. Він посилається на факти з біографій Михайла Коцюбинського і Володимира Сосюри. У родинах обох майбутніх велетів нашої літератури панувала російська мова, але вони внутрішньо відчули поклик пращурів і ще в ранньому віці перейшли на українську, причому Михайлик заговорив по-українському несподівано для батьків, коли лежав тяжкохворий і в гарячці марив (546, 179).
О. Гончар на собі спізнав дію генетичного коду й того морально-психологічного дискомфорту, який спричинює чуже мовне середовище. Він кілька разів зізнається, як йому було легко на душі під час відвідин Львова, Тернополя, Бережан, Кременця та інших галицьких міст, де можна вільно “дихнути українською мовою” (571), “черпнути народного духу” й почути, “що не марно живеш на світі” (150).
“Щоденники” свідчать, з якою увагою й повагою (слідом за стародавніми мудрецями) ставився О. Гончар до слова як засобу пізнання буття, як до основного структурного складника мови. 27 листопада 1987 року письменник занотовує: “Китайські давні філософи вважали, що Слово є породженням таємничих глибин світобудови і здатне воно не тільки змінювати людину на краще, ще й вносить гармонію у Всесвіт. А може, вони й не помилялись? Зрештою і Конфуцій, і Будда, і Піфагор — не кажучи вже про Христа — були, мені здається, ближчі до якихось найвищих знань, перед якими наші знання теперішні, чорнобильські, мають вигляд схематичних, вкрай примітивних” (170).
З точки зору лексикологічної та лінгвостилістичної теорії важливі  зауваження видатного майстра щодо можливості суб’єктивного сприйняття людиною і окремого слова, і мовленнєвого потоку. Дію фактора суб’єктивності О. Гончар випробував на собі. Наприклад, коли постало питання назви одного з найкращих його романів, письменник завагався: “Полігон” чи “Тронка”? Перевагу було віддано “Тронці”, бо авторові здавалося, що слово “тронка звучить поетичніше”, аніж полігон, до того ж, він знав, що останнє могло б викликати в декого небажані на той час суспільно-політичні асоціації (501).
Навчений власною і чужою редакторською практикою правки текстів, Олесь Терентійович застерігає: “Усна мова — це одна річ, а слово друковане сприймається зовсім інакше” (476). Живе мовлення з огляду на його можливу нормативну й стильову розкутість більшою мірою підвладне суб’єктивній семантизації, ніж мовлення писемне. Саме тому Гончар радить обережно ставитися до т. зв. “набалаканих текстів”, зокрема до інтерв’ю (476).
Окрім того, що мова — категорія духовна, вона являє собою ще й “категорію естетичну” (81). Усвідомлення Гончарем цієї істини спричинило низку його зауважень про красу й виражально-зображальні можливості української мови.
Автора “Собору” тішить згадка про знаменну подію, яка сталася 1934 року в Парижі. Тоді під час роботи Міжнародного з’їзду лінгвістів було проведено анкетування серед його учасників, щоб визначити думку фахівців щодо естетичних характеристик мов народів світу. За наслідками цього анкетування українська мова посіла третє місце (після французької та перської) (518).
О. Гончар вважає українську мову явищем феноменальним (453), він у захопленні від її милозвучності й співучості, вона йому — єдина відрада в тяжкі хвилини страждань (“Хоч до мови рідної усміхнись” (272). Із ностальгійним щемом письменник говорить: “…Все найкраще, все найдорожче, що я чув у житті, було сказано мені українською мовою, такою прекрасною і такою нещасною” (132).
Дивуючись словниковому багатс
тву нашої мови, семантично-естетичним барвам її лексики, О. Гончар нотує справедливі думки про те, що це багатство і ці барви постали як наслідки народної та Шевченкової мовотворчості. Олесь Терентійович висловлюється так: “Мові Шевченковій не перестаю дивуватись. Не вчився в школах, півжиття минуло поза Україною, а звідки ж ця мовна розкіш, така музика, така моцартівська чистота? Абсолютне естетичне чуття. Народну пісню взяв як надійний взірець. Все це правильно. Але й сама мова України, надто ж Шевченкового краю, видно, ще буяла тоді естетичною красою, соковитістю, пісенністю, образним багатством!” (285).
Кожний лексичний неологізм, який вийшов із горнила народномовної творчості, захоплює майстра своєю дотепністю й оригінальністю. Переглядаючи якісь старі свої нотатки про селянський рух Нестора Махна, О. Гончар натрапив на аркуш, де йшлося, що в Дібрівському лісі гуляйпільський ватажок зібрав “бойових хлопців”: здоров’яг, орлів, дужаків. Особливу увагу письменник звернув на останнє слово і записав у щоденник: “Жаль, якщо оце народне “дужаки” ніде не ввійшло в текст” (405) (ідеться, очевидно, про текст роману “Собор”).
Небайдужий О. Гончар і до вдало-дотепного словотворення своїх колег. Він відзначає, що під час 10-го з’їзду письменників України (квітень 1991 р.) його делегати вимагали не тільки департизації Спілки, а й її “дестукалізації”, тобто вигнання з неї сексотів-агентів КДБ. Новотвір дестукалізація (за аналогією до департизація) сподобався Олесеві Терентійовичу (350).
Практики мовного будівництва стосуються щоденникові записи письменника, які пов’язані з проблемами стилістики і культури мовлення, а також із проблемами функцій статусу української та інших мов у суспільстві.
Різко, з обуренням виступає О. Гончар проти легковажного ставлення окремих редакторів до правки літературних текстів, проти “стилістичної неохайності”, що іноді допускається під час підготовки художнього чи якогось іншого твору до друку (476). Він закликає й авторів “не гратися в слова, як той копійчаний наш “авангард” (577), а “писати густо, дорожити своїм словом” (476).
Органічно неприйнятне для письменника “суржикування, чиновницьке оказенення, збіднення образної системи” мови (531). Найдужче вболіває О. Гончар за мову сучасного українського селянства. В тому, що наш селянин тепер, як правило, послуговується “потворним суржиком”, що його мовлення — це “убогий, безбарвний… жаргон”, винні, на думку Олеся Терентійовича, “колонізатори та напродуковані ними відступники”. Процес деградації української мови має зупинити національно свідома, творча інтелігенція (285).
Болем наповнюється серце великого патріота, коли він помічає “засміченість літературної мови вульгаризмами, матерщиною й блатняцьким жаргоном”. “Слово, — записує в щоденнику О. Гончар, — категорія моральна. Українська пісня свідчить про чистоту й цнотливість нації. Я виріс у хаті, де не було лихослів’я. Де навіть черкання (згадувати чорта) вважалося гріхом. Загидила Україну матерщиною Московія. Солдатчина. Табори-гулаги. Майбутня Україна від цього (вірю!) очиститься! Буде — як у пісні… Література не може дозволяти собі бути грубою, вульгарною. Вона має творитись мовою чистою, як Святе Письмо. Це зрозуміли наші класики” (454).
Дуже болючим, пекучим для Гончара-патріота було питання становища рідної мови в радянський період і в перші роки нашої незалежності. Думками з приводу цього становища його щоденникові записи насичені найгустіше. Не можна без хвилювання читати рядки цих записів, датовані лютим і серпнем 1987 року: “Така ж нестерпна мука бачити, як щодень принижується й гине мова твого народу” (134); “Так тяжко на душі! Нема дня, щоб не відчував у собі цей тягар… Усе довкола цього: якою буде доля нашої мови — доля народу? Невже падає остання надія?” (159).
Українську мову О. Гончар підносить до рівня національних святинь. Не захистити, не відстояти її — означає не захистити, не відстояти і саму нашу Батьківщину (201).
Переслідування, заборони, нищення української мови — все це, справедливо відзначає письменник, чорна справа російського царизму, більшовицько-тоталітарного режиму, московських імпершовіністів та їхніх поплічників у самій Україні. Нашу, “одну з найкращих європейських мов”, пише О. Гончар, нищили планово, рік за роком (258).
“Іменитим” яничарам і зрадникам рідного народу допомагають у їхній брудній роботі хмари партапаратчиків, продажних чиновників і блазнюючих кретинів. “Написати б про них п’єсу “Банкроти”! Про цих зарозумілих, самовпевнених у своїй сваволі й беззаконності, що забрали в Україні сотні національних шкіл, мову оголосили “непрестижною”, навіть колядувати на Новий рік заборонили нашій молоді і зрештою призвели нас усіх до Чорнобиля”, — записує О. Гончар у щоденник 20 жовтня 1987 року (167).
Спадкоємці політичних “банкротів” і в постсовєцький період все ще намагаються одурманити обивателя (особливо на сході України) демагогією про “бандєр” та “бандєровскій язик”. Це вони допомогли на других парламентських виборах перемогти чорним силам у наших східних областях. 31 березня 1994 року О. Гончар занотовує: “Тільки й розмов про вибори. Демократія зазнала поразки. Схід віддає голоси за тих, чия спадщина — гулаги, терори, голодомори… Хто нищив і ледь не донищив українську мову. Невже все забуто? Невже ми народ пропащий?” (519). В іншому місці “Щоденників” читаємо: “В східних реґіонах мільйони знедуховлених, позбавлених чуття національної гідності. І вони не винуваті, їх від колиски вчили відступництва від мови, від нації, вчили науки безликості” (283—284). Та, на щастя, не всіх східняків удалося одурманити, про що свідчить виступ на 10-му з’їзді письменників України молодого шахтаря з Горлівки. Олесь Терентійович цитує фразу з цього виступу: “В мене відібрали мову, відібрали Бога, нас усіх душить червоний терор імперських сил…” (350). Такі люди, як молодий горлівський гірник і молодий січеславський (дніпропетровський) викладач металургійного інституту Анатолій, який “у найлихіші часи не відцурався рідної мови” (474),  тішать зболене серце письменника і сповнюють його доброю надією.
У боротьбі за вільний розвиток і вільне функціонування рідної мови головна роль, на думку О. Гончара, має належати духовній еліті українського народу, зокрема вчителям загальноосвітньої школи, викладачам ВНЗ, науковцям і письменникам.
Звичайно, про долю рідної мови мають дбати передовсім майстри художнього слова. І вони дбають. О. Гончар ставить за приклад деяким своїм колегам діяльність із захисту української мови Анатолія Погрібного (216), Дмитра Павличка, Степана Пушика, Романа Лубківського (151), Віталія Коваля (193), Ірини Калинець, Івана Світличного та Василя Стуса (478). Великі надії Олесь Терентійович покладає на талановиту молодь, яка прибуває до нашого красного письменства. Він каже: “Молодих! Треба більше молодих залучати до відродження української культури! Може, це останній шанс врятувати мову України, врятувати націю! Ми не повинні упустити цей шанс” (216).
Щоденникові записи автора “Собору” свідчать, що й сам він доклав немало зусиль до захисту рідної мови. Він не тільки вболівав, скаржився й обурювався, сидячи за своїм письмовим столом, а й сміливо вступав у боротьбу за материнське слово, часто опинявся в епіцентрі тієї боротьби і своєю мужньою поведінкою надихав тисячі патріотів.
Будучи великим патріотом і водночас справжнім інтернаціоналістом, О. Гончар подавав свій голос на захист не лише української, а й інших мов народів радянської імперії. Наприклад, його дуже обурювали висловлювання О. Твардовського про білоруську мову: мовляв, це “мова неповноцінна, це тільки діалект великоруської…” (209).
Є в щоденникових записах О. Гончара думки, що стосуються і російської мови. Письменник іронізує з приводу модного в манкуртсько-чиновницькому середовищі називання цієї мови “общепонятным языком” (188, 215), висловлює зневагу до тих наших державців, які порушують закон і навіть у Верховній Раді виступають по-російському (300), тривожиться від почутої з уст Президента (Кучми — В. Ч.) під час його урочистого вступу на посаду фрази про надання “мові колишньої імперії” офіційного статусу (537). Після цієї фрази — “оскаженілі оплески шовіністичної більшості парламенту”, нотує Олесь Терентійович і додає: “Від кого треба захищати російську мову? Хто й де її дискримінував? І яка ж тоді роль відводиться мові т. зв. “державній”? Яке лицемірство! І як швидко забуто, що свідома Україна прокляла Щербицького саме за його безсоромну русифікацію. Курс на русифікацію народів — хіба не він був однією з причин розвалу Союзу? І коли кажемо про незалежність України, то це ж найперше мова, мова! Без неї незалежність — пусті слова” (537—538).
Вихід із тяжкого становища нашої мови, яке склалося в результаті кількасотлітнього московського (царського й більшовицького) панування, О. Гончар вбачає в наданні їй статусу державної. Тому він гостро критикує реакціонерів у Верховній Раді за те, що вони замість закону про державність української мови намагаються протягти закон “про вільний розвиток мов в Україні” (244). Коли ж ці підступні намагання “п’ятої колони” парламент відкинув і державні права української мови було підтверджено конституційно, Олесь Терентійович вельми зрадів.
Уже понад десять років минуло відтоді, як покинув цей світ великий син України Олесь Гончар, але його полум’яне слово залишилося з нами. Воно, як і слово Тараса Шевченка, стоїть на сторожі рідної землі, на сторожі багатостраждальної нашої мови. І стояти йому вічно!

Слово Просвіти