Надія Єфремівна Іванова — активна просвітянка. Усе життя працювала бухгалтером, спочатку в колгоспі рідного села Шутенька Новоукраїнського району, потім в установах Кіровограда. Ця літня жінка (уже дев’ятий десяток розміняла) — автор “Книги пам’яті” свого села.
Альбом з її спогадами я показала своїй мамі — як приклад, і попросила написати спогади про пережите, про рід. І мама написала. Майже через рік її не стало. Тож приклад Надії Єфремівни став запорукою того, що мої діти входять у життя, читаючи бабусині спогади.
Н. Є. Іванова не лише пише спогади. З її ініціативи у рідному селі на місці, де ховали померлих від голоду в 1932—33 роках, односельці насипали могилу і встановили хрест із таблицею, де перелічено усіх поіменно…
Про людську пам’ять, про уроки історії — наша розмова з Надією Єфремівною Івановою.

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

— Першим Вашим кроком у справі збереження пам’яті про земляків стало створення “Книги пам’яті села Шутенька Новоукраїнського району”. Чому вирішили цим зайнятися?
— Дуже люблю своє село, знаю кожну хату (Шутенька — невелике село, за моєї молодості у ньому було 60 дворів). Дуже хотілося залишити пам’ять про село, бо вже тоді воно почало занепадати. Зараз залишилося всього п’ять хат.
До того ж, у кінці 80-х наша інтелігенція, письменники порушили питання про потребу відродження пам’яті про страшні жертви, які поніс наш народ у 1932—33 роках. Тож ми з односельцями Володимиром Лихолітом та Грицьком Громком обійшли всі двори (тоді ще трохи жителів у селі лишалось), зібрали спогади не тільки про Голодомор, а й про війну і довоєнну історію. Уточнили прізвища людей, які загинули від голоду. У нашому невеликому селі, де на той час мешкало близько 200 осіб, таких виявилося 72. Вісім сімей вимерло зовсім, до однієї людини. У їхні хати відразу ж заселили сім’ї росіян, як вони розповідали, їх присилували переїздити у наші степи. Вони звикли жити в лісовій зоні, мали добротні дерев’яні хати, а тут — мазанки, з глиняною долівкою, і щоб протопити хату, треба наламати сухого бур’яну. Шість сімей помандрувало десь далі, з приїжджих залишилося тільки дві родини. Вони й розповіли, як не хотіли їхати туди, де люди вимерли з голоду.
— А Ви пам’ятаєте той час?
— Мені було сім років. Може, я тоді ще чогось не розуміла, але і в душу, і в пам’ять глибоко запав епізод, як до нашої хати прийшла “чорна бригада”. Уповноважений з району у шкірянці, з паском через плече, на якому висів револьвер.
— У “чорній бригаді” були люди і з Вашого села?
— Були. Вони мені здавались, та й досі здаються якимись заляканими, зазомбованими тією страшною примарною ідеєю побудови комунізму, заради якої не шкода нікого й нічого. Серед тих, хто прийшов до нас, був і мій хрещений батько Архип Вергун. Коли вже почали все виносити з хати (а забирали не тільки продукти, зерно, а й речі) я попросила хрещеного лишити мені мою маленьку подушечку. І це було все, що зосталось від нажитого тяжкою працею моїх батьків Єфрема Сафроновича і Мотрі Трохимівни.
— Вашу родину розкуркулювали?
— Батька вважали середняком, і розкуркуленню ми не підлягали. Але “чорна бригада” поздирала зі стін рушники, позабирала рядна, навіть ліжко, одяг, взуття, посуд, господарський інвентар, худобу — все, що до рук потрапляло. Про зерно й продукти не було й мови — вичистили все до крихти, у печі стояв горщик з борщем, то вони борщ виїли, а горщик розбили об підлогу.
Почався голод. Наша родина, в якій було п’ятеро дітей (я — наймолодша), залишилась у голій хаті. А батька щоночі викликали в сільраду — здавай продподаток. З чого здавати, як усе забрали? Нічого ні продати, ні обміняти. Коли йому пригрозили арештом за невиконання продподатку, батько прийшов, попрощався з сім’єю і пішов пішки на станцію Новоукраїнка, сів там на поїзд, який привіз його до Кривого Рогу, де він влаштувався теслею на шахту-гігант, робив дерев’яні копри.
Коли трохи обжився, забрав до себе старших братів, а вони потім приїздили і нас, дітей, викрадали. Адже у степу стояли спеціальні вартові, які не дозволяли селянам відлучатися з села, тож треба було зуміти їх обминути. Так ми всі перебралися до Кривого Рогу, де батько й ті, хто працював, отримували пайок. Так, дякуючи батькові, ми врятувалися від голоду, померла тільки одна сестричка — Маруся, була, ослаблена, захворіла і не вижила.
У сім’ї мого покійного чоловіка Павла Дмитровича Іванова від голоду померло двоє — маленька сестричка Таїсочка і дідусь.
— І Ви, пам’ятаючи все це, звернулися до односельців, щоб увічнити пам’ять про померлих з голоду.
— Якось на проводи, коли в селі на цвинтарі збираються й односельці, діти, і внуки тих, хто там спочиває, люди за давньою традицією сідають за спільний стіл, щоб пом’янути померлих, я звернулася до громади з пропозицією насипати могилу і поставити хрест на тому місці, де хоронили померлих від голоду.
Односельці тоді мене підтримали. Я зі своїми внучками Іринкою й Оленкою приїздила, прибирали територію, а потім насипали високу могилу. Наш односелець Іван Опарьонок вирізав великий триметровий дубовий хрест, на який ми прикріпили металеву таблицю (її виготовив колишній морський офіцер Володимир Лихоліт, теж родом із Шутеньки), де вирізано 72 імені й прізвища. А зверху викарбувано: “Щоб таке більше не повторилося”. 25 серпня 1990 року ми освятили могилу і хрест, організували поминальний обід. Ця подія тоді привернула увагу, зібрала людей і з довколишніх сіл.
І зараз, коли приїжджаємо опоряджати могили рідних, турбуємося про те, щоб і ця могила була в порядку. На жаль, у селі людей майже не залишилось.
— Як поставилися Ваші діти, внуки до того, що Ви написали спогади і досі пишете власні коментарі подій у країні?
— Мої доньки Лідочка і Таня, як і чоловік Павло Дмитрович, мене завжди розуміли й підтримували. Але коли я почала писати спогади, то з ними спочатку не ділилась. Коли підросла внучка Іринка, дала їй прочитати свої записи, але попросила, щоб мамі не показувала, бо мені було якось соромно, адже я там описую не тільки суспільні події, а й своє особисте життя, молодість, юність, першу закоханість. Та внучка не послухала і дала прочитати своїм батькам.
Якось діти приїздять, привезли мені швидкозшивач, файли, щоб зручніше зберігати написане. Зять Євген обняв мене й каже:
— Спасибі Вам, що не пошкодували праці й лишили нам таку пам’ятку про долю нашого роду.
Тепер я вже передала естафету своєму правнукові Владику. Це — звернення до нього і до інших нащадків, щоб берегли пам’ять про свій рід, примножували добрі справи. Ми з ним побували і на тій могилі у Шутеньці, я йому все показала, розказала, просила, щоб не забував.
— Але ж Ви хочете, щоб Вас чули й інші — виступаєте перед людьми, друкуєте матеріали в газетах.
— Бо знаю: якщо нас, очевидців тих страшних подій, не стане, то молоді важче буде вірити написаному, ніж живим людям. І доки зможу, розповідатиму, щоб ніколи більше не допустили повторення того страхіття.
І коли чую, що й досі не хочуть визнавати, що голод 1932—33 рр. був геноцидом, я свідчу — то було цілеспрямоване винищення українського селянства.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №16 (445), 17.04-23.04.2008 р.