Помилка
У КОГО ЛАЗЯТЬ МИШІ ПО ГОЛОВІ? Друк
Оксана
Написав Оксана   
Четвер, 04 вересня 2008, 09:01
Михайло НАЄНКО

Мова — це не лише науковий інтерес лінгвістів, а засіб спілкування освіченої нації. Саме тому вона потребує і принципового захисту, й усвідомлення, що без національної мови не уявляє себе ні математик, ні біолог, ні філософ. Проте цього не розуміють усі гілки української влади, але добре розуміють наші “друзі”. Наприклад, пригляньмося до того, що друкує головний орган російських письменників “Литературная газета”: в кожному її числі обов’язково є українофобський матеріал, спрямований передовсім проти української мови; для них вона — не “язык”, не “речь”, як пишуть їхні словники, а іронічна “мова”, яку слід нищити. А знищення мови веде до знищення народу, до перетворення його в “населення”, що працює в заготконторі. Чи розуміє це, скажімо, наш прем’єр, який видає свою газету “ВВ” не українською? Чи розуміє це Президент, що керує країною, в якій 90 відсотків друкованої продукції поширюється російською мовою?..

У народі “ледачого кота” характеризують так: миші лазять у нього на голові, а він — “нуль вніманія”. Де бачено, щоб на голові у влади (і в Одесі, і в Криму) ставили пам’ятники найбільшому катові українського народу — цариці Катерині (що, за Шевченком, “доконала вдову сиротину”), а ця голова навіть не похитнулася?..
Дисертації давно вже не пишуть, а клепають. На всіх стовпах є оголошення на зразок: “пишу дипломные, курсовые, диссертации для будущих проФФесоров”, а влада й вухом не веде. А це усе — мова культури, до якої, як бачимо, ні в кого руки не доходять…
Кілька місяців тому відбувся Конґрес інтелігенції, на якому йшлося про єдиний культурологічний простір України. За день до Конґресу Іван Драч в інтерв’ю газеті “Голос України” сказав, що це буде або щось значуще, або чергова, ще одна булька. І як у воду дивився: бульку надули, а практичних кроків ніяких. Хіба що почастішали відвідини Президентом будівництва “Мистецького арсеналу”, “гетьманської столиці” чи музею в Пирогові. Або стало вже обов’язковим постійне сходження на найвищу українську гору. Це, можливо, треба, але… “Нє царскоє ето дєло”. Що, немає у нас міністра культури чи віце-прем’єра з гуманітарних питань? Якби був у нації батько, то він би дав їм обом ложкою по лобі й сказав: Сидіть на тому “мистецькому арсеналі” чи в “гетьманській столиці”, доки… А я візьмуся за просто-таки кричущі проблеми. Економіка й культура села, наприклад, провалилися у таку прірву, з якої не витягнуть його ні популістські розмови про Голодомор, ні політиканство щодо НАТО, ні…
Хто повертатиме в Україну сільських заробітчан, які працюють на чорних дворах зарубіжжя і вважають ті двори привабливішими, ніж українська незалежність із її бездоріжжям, безробіттям і сільським побутом рівня ХVІІ сторіччя? Невже так тяжко провести до кожного села хоч би асфальтовану стежку? А село ж — головне джерело національної мови. Якщо бракує хисту, щоб це усвідомити, треба їхати на консультацію до американського Конґресу; він, не патякаючи ні про які “місцеві” бюджети, ще бозна-коли створив умови, щоб простелити до кожного фермера і дорогу, і всі інші прикмети цивілізації… Судячи з усього, ніхто у нас навіть не збирається на такі консультації, бо ж треба вчасно задекларувати власні мільйонні активи (Президент), річні півторамільйонні депозити (міністр фінансів)…
Є думка, що з українською мовою проблеми залишатимуться завжди, бо немає, мовляв, бар’єру між нею і мовою, скажімо, росіян. Якщо розуміти цю “відмінність” так, як іронічний герой Остапа Вишні: “По-російському — трест і по-українському трест. Синдикат — і по-російському, і по-українському — синдикат. Тантьєма — так само і по-російському, і по-українському…”, — то справді нема.
А якщо серйозно… Неповторність — становий хребет української мови, Україна втратила чи не найбільше своїх мислителів. Щоб виокремити неповторне, національне, Богдан Хмельницький зважився на звільнення свого народу від польської влади; в ім’я утвердження української неповторності Іван Мазепа повстав проти Російської імперії; за співучу українську мову Шевченко карався й мучився усе своє творче життя.
За національну свідомість комуністичні опричники нищили українську інтелігенцію… Ми нині збираємо плоди всіх цих поразок, бо ми — це діти не знищених, найбільш затолочених, тих, що ні тоді не бачили, ні тепер не можуть себе ідентифікувати. Потрібні десятиліття, щоб вивітрилася ота імперська затолоченість. Згадуваний вище “проФФесор” — із тої епохи. І він такий не один. Академічний Інститут української мови (директор П. Гриценко, провідний учений Світлана Єрмоленко та ін.) нещодавно в телевізійному експерименті продемонстрував, що бацилою “проФФесорства” вражена вся керівна верхівка нашої-ненашої влади. Якщо прем’єр говорить “кааліція” замість “коаліція”, то це, за висловом Президента, не лише “порте” (“псує”) їх самих, а нівелює всю націю, яка доручила їм кермо.
Зміни можливі тоді, коли працює бодай освіта. А яка вона у нас? Коли у класичних університетах України немає факультетів національної мови і літератури?! Якби таке трапилося у Франції, Англії чи Польщі, то навряд чи мали б своє (і яке?..) обличчя і їхні держави! Це у нас життя “без обличчя”, без своєї мови та культури, як вважалося нормою за царату чи більшовизму, так і залишилося нині… Свою позицію мають донести творчі спілки — письменники, художники, музиканти. Але їх (у боротьбі за мову і національну духовність) не чує ніхто.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіфти"