Помилка
Повідомлення
ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ Друк
Оксана
Написав Оксана   
Вівторок, 30 червня 2009, 09:59
Іван ЮЩУК, професор
Київського міжнародного університету

Шановне товариство, панове просвітяни! Сьогодні йде гостра боротьба навколо того, чиєю державою має бути Україна — державою українського народу чи державою колишніх колонізаторів та їхніх нащадків, тих, хто ігнорує єдину державну мову, зневажає нашу культуру, не визнає Голодомору, люто ненавидить героїв України — борців за її незалежність.
У руках колишніх і теперішніх колонізаторів майже всі засоби масової інформації, зокрема телебачення, преса, через які вони щоденно зомбують свідомість пересічних громадян, нав’язують українцям чужий дух, чужу культуру, чужий, а скоріше — рабський спосіб мислення. А що ж можемо ми, просвітяни, протиставити їхнім розтиражованим антиукраїнським брехням? Чи маємо що?
Так, маємо — це культурологічний тижневик “Слово Просвіти”. Коли читаю “Слово Просвіти”, відчуваю гордість, що я українець: яка велика й велична наша культурна спадщина, які чудові митці є в нас, яка героїчна наша історія, яка неповторно красива рідна земля з її людьми! Тим часом разовий наклад “Слова Просвіти” всього-на-всього 6 тисяч. 300 тисяч членів “Просвіти” — і тільки 6 тисяч передплатників. Чи ж ми такі вже слабкі, що не можемо підняти разовий наклад “Слова Просвіти” бодай до 50 тисяч? Наскільки збільшилася б кількість національно свідомих українців! Маю на увазі, що “Слово Просвіти” читав би не тільки сам передплатник, а й родичі, сусіди, знайомі.
Триває повсюдне зневажання нашої мови не тільки на обивательському, а й на владному та професійному рівнях — особливо на сході й півдні України. Ми обурюємося, протестуємо, а “кот Васька слушаєт да єст”. І що найстрашніше: чимало українців вірять цим московським небилицям і собі зневажливо ставляться до мови пращурів. Зокрема й ті, що так чи інакше причетні до владних структур й виховання молоді.
Тому-то я уклав брошурку “Якщо ти українець…”, яку, уже цілком сформовану — на дисках, було роздано обласним об’єднанням “Просвіти” з тим, щоб вони якимось чином подбали про її розповсюдження серед українців — державних службовців, викладачів, учителів. Не такі вже й великі кошти для цього потрібно, можна її розмножувати й на комп’ютерах. Проте, наскільки мені відомо, зробили це лише два обласні об’єднання — Херсонське й Запорізьке. Решта — чи й не забули. Може, когось не задовольняє сам текст — його можна підправити, доповнити, переробити. Але піднімати престиж рідної мови в очах українців — це наш обов’язок, без цього не матимемо Української держави.
Нам слід подумати, хто ж змінить нас. Сьогодні майбутнє формується не стільки в середній школі, скільки у вищих навчальних закладах. Їхні випускники — це майбутні політичні діячі, державні службовці, керівники установ і підприємств, викладачі, вчителі. Тим часом складається враження, ніби наше Міністерство освіти й науки має намір готували лише фахівців без певних моральних засад, без світоглядних орієнтирів, без національного ідеалу — гуманітарні дисципліни у вищих навчальних закладах постійно скорочуються. І досі більшість викладачів читають лекції, ведуть заняття недержавною мовою, а отже, й думають не по-державному. Таких фактів не треба далеко шукати — загляньте лише в Київський політехнічний університет. І не він такий один навіть у Києві, не кажу вже про схід і південь.
Тому звертався до одного, до другого міністрів освіти з пропозицією, щоб у всіх вищих навчальних закладах вивчалися як обов’язкові чотири українознавчі предмети: практичний курс української мови протягом першого курсу, найновіша українська література протягом другого курсу, історія української державності протягом третього курсу й українська культура та звичаї на четвертому курсі (усього 6 відсотків аудиторного часу), і це мало б завершитися інтегрованим державним бакалаврським іспитом. Мої звернення були передані міністрам, надруковані в газеті “Україна молода”, в тижневику “Слово Просвіти”. Сподівався, що мене підтримають просвітяни, зокрема працівники вищих навчальних закладів. Але такого, на жаль, не сталося.
Без виховання в українців національної самосвідомості не буде Української держави. Національна самосвідомість і національна самоповага — то наша наймогутніша зброя в боротьбі за власну державу. Це добре розуміє п’ята колона і тому так ненавидить нашого теперішнього Президента — ні за що більше, тільки за те, що він українець і будить в українців національну самосвідомість, український дух, намагається об’єднати українців навколо національних цінностей.