Помилка
До 20-ї річниці прийняття закону "Про мови в українській РСР" Друк
Borys
Написав Borys   
Неділя, 25 жовтня 2009, 20:55
Вірші про рідну мову

АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ
РІДНА МОВА
Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую: рідне слово
Обізвалось, мов сім'я;
Обізвався батько рідний,
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний

Застогнав із-під ляхів!
І здається: кінь ретивий
Топче наших ворогів;
Й бачиться: Дніпро спесивий
Спину гне з-задля човнів...
Понеслися наші хлопці,
Зашуміла хвиля гень...
І при місяці, й при сонці —
Ідуть ніччю, їдуть вдень!
Було щастя, 'були чвари,
— Все те геть собі пішло;
 І як сонце із-за хмари —
Рідне слово ізійшло.
Прийняло козачі річі,
Регіт, жарти, плач, печаль;
 Озоветься як із Січі,
 Стане сміх і стане жаль!
(1843)


ТАРАС ШЕВЧЕНКО
ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ
Мій боже милий, як-то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий,
Мовлявший: — Ми не суєта!
І возвеличимо на диво
І розум наш і наш язик...
Та й де той пан, що нам закаже
І думать так і говорить?
— Воскресну я! — той пан вам скаже, -
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово. І пониче,
Неначе стоптана трава,
І думка ваша і слова—
Неначе срібло куте, бите
І семикрати перелите
Огнем в горнилі,— словеса
Твої, о господи, такії.
Розкинь же їх, твої святне,
По всій землі. І чудесам
Твоїм увірують на світі
Твої малі убогі діти!
1859 15 Февраля (С.-Петербург)

ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Ще не вмерла Україна,
і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії,
усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки,
як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття,
у своїй сторонці.
Станем, браття, в бій кривавий
від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати
не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться,
дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні
доленька наспіє.
А завзяття, праця щира
свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні
піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється,
згомонить степами,
України слово стане
поміж ворогами,
Душу, тіло ми положим
за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття,
козацького роду.
1863


АНТОН1Й СОВА
БРАТОВІ ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ
Синові й співцю народу
Личить гордість, милий брате,
 Лаври, пишна нагорода,
 Чисті, як твій сум крилатий.
Ти в гіркій і скорбній долі
Два вінки дістав криваві,
Не служив-бо марній славі,
А братам, що у неволі.
Тяжко плакав люд голодний,
Але й стогін був — виною!
Та могутньою луною
Підхопив ти зойк народний.
Ти росив сльозами слово,
Кожна пісня — муки вияв...
І натхнення дух чудовий
Чоло страдника овіяв.
Чудо слова бачиш, брате?
Так, як сонце не сховати
В ясний день,— сховать не може
Слова жоден із тиранів,
Бо воно, те слово боже,—
У співців, не'в капеланів!
Утікає морок з поля,
Коли день забагрянів.
Не за горами там воля,
Де народ співця родив!
1859
Переклав з польської Максим Рильський


ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ
РІДНЕ СЛОВО
Я на сторожі коло їх Поставлю слово.
Шевченко
Мовчки предки наші в полі,
Мовчки спочивають,
Тільки чорнії могили
З вітром розмовляють.
Спочивають, доживають
Праведного суду,
Що судити Україну
Рідне слово буде.
Вже судили княжі віча,
Панські трибунали,
І перевертні гетьмани
Ради радували.
Радували,— утікала
Правда з того суду,
Багатилась підмовлянням
 На перелюб люду.
Радували, продавали
За маєтки волю,
Засівали головами
Безголів по полю.
Засівали, насипали
Пам'ятні могили,
В тих могилах рідним трупом
Правду придушили.
А неправду поруч себе
За столом саджали,
Не вином, людськими слізьми
Кубки ісповняли.
Ой пануйте ж, бенкетуйте,
Ми ждатимем суду,
Що судити Україну
Рідне слово буде.
Рідне слово, божа правдо!
Як мала дитина,
Тебе стала промовляти
Хирна Україна.
Промовляє,— оживає
Згнічений морозом,
Непозичений у німця
Український розум.
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде.
Рідне слово, рідний розум,-
Рідна й правда буде.
Без напасті завоює
Городи і села
І над людьми зацарює,
Приступна й весела.
І засвітить серед хати
Світло благодатне,
І як мати буде дбати
Про сирітство хатнє.
І ходитиме всевіда
З хати до палати,
Щоб убогого сусіда
З багачем з'єднати.
Рідна правдо, люба радо,
Тихому одрадо,
За єдиность і братерство
Праведна наградо!
В дусі правім будем вічно
Об тобі молитись,
Духом правди з ворогами,
Поки духу, битись.
(1882)


ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ
ДО РУСЬКИХ НАШИХ ДЯКІВ
Так, як Петро Христа ся зрік
Та в лож, як в ризу-сь, оболік,
Так наші нас зреклись ереї
І потягли у фарисеї,
Бо там усяка благодать:
І благоденствіе, і спад,
І «пояси», й приходи ситі,
А гроші, в Букурештах биті,
Так сип'ються, як з міха рінь.
А в нас що? Голод, нужда, тлінь
І непокрита з пруття хата,—
То як же в нас ся не цурати?
Лиш ви одні не зреклись нас,
Йонафтани нові,
І плекаєте то рідне
Руське наше слово,
Як сокровище велике,
Нам Господом дане,
Не боявшись ні тих тайних
Священнотиранів,
Ні тих явних апостолів,
В порфір оповитих,
Та мітрами увінчаних,
Та грішми набитих.
За те вам слава і поклін,
Поборники, герої нові
Живого, істинного слова!
Не дайте го врагам у плінь,
А Господь сам вам допоможе.
Бо з правдов десниця є божа,
А де є Бог, там є і світ.
Боріться, братіє, боріть!
24 н. ст. декембра 1886


СИДІР ВОРОБКЕВИЧ
РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько.
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! —
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

РУДОЛЬФ МАЄР
КОЗАЦЬКА
Як уже не буде нас,
будуть інші люди,
та не буде серця в них,
лиш лінивство буде.
Будуть жить у кайданах,
до брехні нечулі.
Будуть вчить їх чужаки,
будуть вчити кулі.
Буде сталь учити їх,
а ми будем спати,
доки прийде нам пора
за свободу встати.
Будемо стискать шаблі,
скреготать зубами.
За твоє минуле
ми полягли кістками.
Над тобою ще зійде
зірка злотоврода.
Україно, ще прийде
і твоя свобода.
1864
Переклав з чеської Дмитро Павличко

КОРНИЛО УСТИЯНОВИЧ
УКРАЇНІ в день ювілею «Енеїди» Котляревського
Зазоріло у Полтаві, дзвін воскресний б'є,—
Із колиски рідна мова, сміючись, встає.
Будить маму... Україна глянула на світ,
Відвернулася і знову сном недужим спить.
Спить — прокинесь — в лихорадці шепне, зойкне слово
Про козацтво, про булаву — та й засне наново.
А мороз до серця тихо, тихо підступає...
— Пробудися, рідна мамо! — смерть тя обіймає.
1898

ДО РІДНОЇ МОВИ
Рости, наша мово, рости, розвивайся
У силі та славі, рости в красоту ж,
І хлопської свити не пряч, не встидайся —
Народная свита нам наче кунтуш!
Рости, рідна мово, і будь нам щитом –
На вражі, на люті затруєні стріли!
Сталися, гострися і будь нам мечом
Побідним — на підлі тиранськії сили!
І генії руські тебе підіймуть
Високо на світлі престоли науки,
І слави тобі діадему сплетуть,
Булаву законів дадуть тобі в руки.
Рости ж, наша мово, ми не принесем
Тебе із-за панства у жертву нікому —
З тобою мем жити, з тобою умрем
На волі, під волі гримучим псаломом!
Самбір, 29.Х.1898

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ
ДО МОЛОДІ
На вас, завзятці-юнаки,
борці за щастя України,
Кладу найкращії думки,
Мої сподіванки єдині.
В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов
До обездоленого люду...
Не занехайте ж ви її,
Не розгубіть по світі всує,
Нехай вона ваш дух гартує
У чесній, славній боротьбі!
Бо стоголовий людський кат
Лютує-дужчає щоднини...
Не можна тратить і хвилини,
Поки ще стогне темний брат.
Поки живий, мерщій несіть
Сліпому світиво просвіти,
І в серце, смертію повите,
Живу надію закропіть!
Вшануйте рідну його річ,
Назвіть без хитрості своєю,
І розженіте над землею
Ви непрозору, глупу ніч...
Хай кат жене, а ви любіть
Свою окрадену родину!
За неї сили до загину
І навіть душу положіть!
1876

ДМИТРО ТРЕТЯК
РІДНА МОВА
Як же любо, як же мило в ріднім краю жити,
Рідним словом, в рідних піснях Господа хвалити!
Рідне слово мені любе, як отець і мати,
Рідна мова — найдорожчі золоті дукати.
Рідним словом я горджуся, ним говорю, пишу,
І ні мови, ані пісні рідної не лишу.
В ріднім селі добрі люди, там моя хатина,
Там говорить рідним словом і мала дитина.
В рідній хаті — рідний тато, душі веселенько,
Рідним словом Бога чтити як же то любенько!
В рідній хаті — рідна мати, там щасна година,
Рідне слово мені любе, як моя дівчина.
Я дівчину посватаю, з нею оженюся,
Рідну пісню заспіваю та й розвеселюся.
(1888)

ОЛЕНА ПЧІЛКА
РІДНЕ СЛОВО
Так довго сподівана, ждана година
Настала для рідного слова мого:
Не так, як приборкана, смутна пташина,
Озветься воно із затишку свого;
Не так,— весняним жайворонком у полі
Вкраїнськая мова тепер залуна
І гомоном вільним по всьому роздоллі,
По всій Україні озветься вона.
Дарма, що по небу весняному тучі
Громадою темною швидко летять,
Не страшно пташині ні грому, ні бучі —
Крізь хмари бо промені сонця мигтять!
Дзвінкий жайворонок то вгору, до сонця,
Зів'ється, де сяє йому любий рай,
То пісню співа й до людського віконця...—
Лети ж, рідне слово, лети в рідний край!
(1908)


ІВАН ФРАНКО
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м'якість, дотеп і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллються туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
0 ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
1 в день воскресиий твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює.й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
1905

ІЛАРІОН ГРАБОВИЧ
РІДНА МОВА
О рідна мово ти моя,
Як любо ти звучиш!
Аж серце б'єсь, аж кров ґуля,
— Надії додаєш!..
Твій гарний, чародійний звук
1 думні чола гне,
Мов сила теплих неньки рук,
 І так, мов жар, пливе...
Я так пишаюся тобов, Мов пан усіх світів,
— Ти і життя моє, й любов,
І спомин ранніх снів!..
Ні звук струни, ні солов'я
Так любо не пливуть:
Як рідне слово вчую я,
З очей аж сльози йдуть...
І думкою літаю там,
Де ще малим гуляв,
Де гнавсь до щастя райських брам,
В рожевім сні витав...
І так здаесь мені, немов
Знов ненечка пестить,
А батько гладить мя руков
І чесно жити вчить...
1880

КЕСАР БІЛИЛОВСЬКИЙ
У БАТЬКІВСЬКОМУ КРАЮ
О люба моя рідна нене,
Люблю тебе я від маленства.
Ти мій талан, ти все для мене,
Ти святощі мої, блаженство!
Люблю твої гаї і луки
Квітисті, запашні, росяні,
Гурти співочі на майдані,
Пісень і мови дивні звуки,
Задумливі сади вишневі,
Де соловейко не вгаває,
Шаленство барв, що душу крає,
І спалахи зорі рожеві.
1918—1920

УЛЯНА КРАВЧЕНКО
ЛАНЦЮГИ
(З циклу)
Куди не глянеш — все у нас в руїні,
відлогом наша рідна нива, луг,
 а тим, що вранці взяли в руки плуг,
служити довелось чужій країні...
Всі гордощі народної святині,
те все, чим величається лиш дух,
із вітром лине в нас, мов цвіту пух;
 пісні втихають, наче лебедині...
І гинуть скарби і пісень, і мови...
Й мудрець спокійний не найде відмови,
чом прожили ми стільки втрат, зневаг?
І що заткає джерело недолі?
І що нас заведе до світла, волі?
Що піднесе і наш побідний стяг?
 (1891)

ТИМОФІЙ БОРДУЛЯК
НЕТЯМУЩИМ
Є на Русі-Україні
Перевертнів сила,
Котрих очі тьма кромішна
Грубо засліпила,—
Котрих серце отруєю
Злою наповнилось
І до всього, що лиш рідне,
В камінь замінилось...
Тож кричать вони і виють,
Мов вовки голодні,
І болотом обкидають
Святощі народні...
Рідну мову, рідне слово
Люто зневажають,
На робітників трудящих
Камінням метають.
Й де лиш можуть,
всюди шкодять
Нашій святій справі,
Недолюдки юродиві,
Зрадники лукаві...
Всюди шкодять, щоб вгодитй
Згубними ділами
Волі тих, що їх зробили
Собі наймитами...
Наймити ви, нетямущі!
Раз вже схаменітесь,
Юдин гріш від себе киньте
Й Богу помолітесь,
Щоб відкрив вам сліпі очі,
Щоб вам в серце бідне
Вщепив любов і надію
До того, що рідне...
Схаменітесь і погляньте:
Народ оживає,
Будиться зі сну твердого,
Пута розриває...
Схаменіться й полюбіте
Домашнюю волю
Та не пхайте самохіттю
Під кнути в недолю...
Схаменіться, поки час ще,
Бо буде вам горе,
Коли нарід прокинеться
І лихо поборе...
1892

БОРИС ГРІНЧЕНКО
МОНОЛОГ
Ой чим же ти, мій краю, закрасився?
Чи пишними палацами тими,
Де зібрано про людських дух і око
Ясні скарби і розуму, й краси?
Чи працею, упертого змагання,
Здобутками, що кращий шлях новий
Собі і всім народам торували,
Нове знання їм даючи і міць?
Чи подвигів луною голосною
У боротьбі за людськії права
І волею здобутою своєю,
Основою громадського життя?
Чи просто тим буттям спокійно-тихим,
Де кожен їсть зароблений шматок
І тепло спить в куточку захисному,
Не знаючи про голод та мороз?
О, ні, не сим! Серед руїн димами
Скарби краси і розуму взялись...
Нові шляхи? Ти й на старих зблукався
У безладі кривавих завірюх!
А подвиги... Коли й були якії,—
Загинули без сліду і знаку...
І навіть той достаток,— хата тепла
І не сухий зароблений шматок,—
Ти і сього не маєш: голодуєш,
Обідраний, серед родючих нив!..
Так чим же ти, мій краю, закрасився?
Хіба тими долинами в квітках;
І горами, й садами запашними,
І тим Дніпром широким, степовим?
Хіба твоїх дочок, синів красою
Та піснею, що славна по світах,
Та мовою, барвистою, як квітка,
Могучою, як серед бурі дзвін?
Усе воно таке прекрасне-дивне,
Та все воно і мертве, і сумне,
Коли ти ще не закрасивсь, мій краю,
Живущою надією, що все:
І розуму, й краси святі скарбниці,
І волю, й світ, і хату захисну,
І працею зароблений достаток,—
Все матимеш, усе здобудеш ти
І, подвигом своє вквітчавши чоло,
Сіятимеш народам і вікам!..
(1892)

ПЕРЕЛЯКАНИЙ
Певна річ, що я люблю
Просто до загину
Рідну мову та пісні,
Матір-У країну.
Певна річ,— бажав би я
Рідної просвіти
І народові в добрі,
Не в убозтві жити.
Певна річ оце усе!
Тільки ось де лихо —
Кажуть нам: не ворушись,
А сиди лиш тихо!
Як вкраїнську мову я
Уживати буду?
Тадже лиха я повік
За це не відбуду!
Про просвіту рідну дбать?
Та як же тут дбати,—
Та за цей сепаратизм —
За залізні грати!
Дбати, щоб убозтва й лих
Не було в народі?
Та се просто, скажуть, вже
Анархізм, та й годі!
А як скажуть: гине все,—
Просто в Сибіряку!
Тільки здумаю — трусюсь
Зараз з переляку.
Ні, хоч дуже я люблю
Україну-неньку,
А сидітиму собі
Краще потихеньку.
1892


ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ
ОРЛИ
Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.
Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,
На пожитки густі
Позіхаючи,
Та кишені товсті
Напихаючи.
Ще й вирлають на мир
Гірш Московщини:
— «Що за хлопський кумир
Народовщини!»
Чи таких ти орлів
Сподівалася,
Як за них лила крів,
Турбувалася?
Не так збавлять снаги
Силоміцники,
Як оті вороги,
Підпомічники!
(1894)


ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО
УКРАЇНСЬКА МОВА
Пам'яті Т. Г. Шевченка
Діамант дорогий на дорозі лежав,—
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не впізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовий ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дикий той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим вогнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І, на злість ворогам, засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
 Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
Київ, 12 листопада 1885 р.

УКРАЇНІ
Ти звеш мене, й на голос милий твій
З гарячою любов'ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
Як мрію чистую з найкращих мрій,
Я заховаю в серці Україну,
І мрія та, як світище ясне,
Шляхом правдивим поведе мене.
Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!
Але хіба тоді квіток шукать,
Коли тебе, твій любий образ чистий
Несхнучі сльози тяжко туманять!
Коли твій геній навіть — променистий —
Онемощів і почина згасать?
О, ні, того скарають муки люті,
Хто зможе в час такий тебе забути!
В біді твоїй рідніша ти мені;
Тобі несу я сили всі, що маю;
1 працю тиху, і мої пісні
На вівтар твій побожно я складаю.
Натхни ж мене! Нехай у мертвім сні
Я днів моїх даремно не загаю!
Нехай я знаю, що недурно жив.
Що за життя тобі я заплатив.
Коли я був дитиною малою,
Красу твою повсюди я вбачав,
Здавалась ти веселою, ясною,
Мене твій вид веселий чарував,
Тоді я ще душею молодою
Про муки тайнії твої не знав;
Тепер же бачу я твої страждання,
І ще зросло моє к тобі кохання.
Прийми ж мої пісні, як дар малий
Великої і вірної любови!
Що зможе дати мій талан слабий
В скарбницю любої твоєї мови,
Він, певно, дасть, і знай, що в час страшний
Твій син тобі не пожаліє крови,
І що не спинить страх усіх погріз
Моїх пісень, моїх за тебе сліз.
30 серпня 1888

МИКОЛА ЧЕРНЯВСЬКИЙ
Ти не загинеш, Україно!
І мова прадідна твоя,
Що кожне слово в їй перлина,
Не вмре повік. І світ-зоря,
Твоя свята зоря засяє.
Поглянь — слов'янство оживає
І сили пробує свої:
Ганебні ярма розбиває,
Докупи всіх синів скликає...
А то ж усе брати твої!..
Ні, не умре ніколи мова,
Якою син співає твій,
Якою люд скликав Підкова,
Богдан славетний і Палій,
Якою Січ буйна лишала,
Якою наш Кобзар співав,
Яка степи опанувала
І міліони об'єднала
Людей-братів!..Хто не чував
Пісень по селах вечорами
І жартівливих, і сумних?..
То долю рідними словами
Народ виспівує у їх.
О ні, Вкраїна не загине!
Коли народний океан Співа,
неначе той орган,
Є сила в нім — душа єдина.
1889

МИКОЛА ВОРОНИЙ
МОЛОДИЙ ПАТРІОТ
Ось він ввесь, немов живий
Любий, щирий та сердечний,
Патріот наш молодий,
Легкодухий і безпечний.
Тип культурний козака,
Вміє він і заспівати,
Шпарко вчистить гопака,
Потім подиспутувати.
Чарку він не ллє за пліт
І прокаже без упину
Ввесь Шевченків заповіт,
Навіть другу половину.
Рідну мову любить — страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи.
Розважати панночок —
Це у нього спеціальність.
Ловить рибок на гачок
І скидає одвічальність.
Панночки, як рій, гудуть,
Панночки до нього линуть,
Патріотками стають,
Потім покритками гинуть.
На селі в святковий час
Він уп'ється з «меншим братом”:
І зовуть його у нас
Хлопоманом, демократом.
О, він щирий демократ!
— Невмивака і нечоса,
Він усюди (супостат)
Пальцем висякає носа
Серце хай йому пусте,
 Хай він буде ідіотом,
Він уславився проте
Українським патріотом.
Хай приходить слушний час,
Хай буяє хуртовина:
Патріоти єсть у нас,—
Ще не вмерла Україна!
Харків, 1902 р

АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ
В ЗДЕНЕРВУВАННІ
І
Любо в гаю соловейко виспівує.
Слухаю ніжне лящання;
Чистую, щирую річ українськую
Чую я в тім щебетанні.
Ми, українці, розумнії люди —
Зрадники рідної мови;
Ти ж, моя пташко, до мови дідівської
Повна живої любові.
Болісно серцю, жалем обгортає
Пісня смутна солов'їна...
Десь із туману, з прозорої хмари
Дивиться давня Вкраїна
II
Он калина розцвілася, уквітчалась білим,
Попід нею простелився зелененький килим.
Зелениться ніжна м'ята, рута, материнка,—
 Знов я чую, мов співає давня українка:
«Посіяла руту-м'яту над водою,
Та й виросла моя м'ята з лободою».
Рідне слово — тая м'ята, материнка, рута,
І невже ж, пахуча мово, будеш ти забута?
Як! Запашна наша квітка в лободі загине?
Знову тоскно, знов зануда, жаль у серце лине.
III
«Нащо журитись? Чого побиватись?» Гримає розум на мене.
 «Маєш на світі важніше, ніж мову. Втишся-бо, серце шалене!
Що за дурниці!.. «Матуся Вкраїна», Мова — пахучая м'ята!
 Сльози, зануда... Та ти ж не за мову Любиш найменшого брата».
Чом ти не слухаєш сього вмовляння, Серце дурнеє та бідне?
Чом ні за що занедбати не можеш Слів «українське» та «рідне»?
(1903)

Леся Українка
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
25.ХІ.1896

ВАСИЛЬ ПАЧОВСЬКИЙ
ДО СХІД СОНЦЯ
Якби я повірив, що в нашій країні
Тепер сходить сонце, та вже не криваве
Росли б мені в грудях пісні солов'їні
Під хмарою суму, співаючи гімни
До люду, що спить, як те море у сні...
Хоч міниться море в огні золотаве
І небо озорює сонце нестримне,
Та никну в обаві
І страшно мені:
Твій човен набитий самими сліпцями —
Душа моя плаче без тями.
Пройшов я свій край, іди місто від міста —
Ніхто не сказав мені рідного слова,
Маленьку дитину годує невіста
Словами чужинців, і сплакав я гірко...
Як рання заграва, тремтить наша мова —
Вона моя гордість, мій зоряний дух!
Як море — шепоче пестливо, говірко,
Як тонн багрова –
Ясує жемчуг,—
Та вирід не чує душі під словами,
Душа моя плаче без тями.
По селах промовив до мене хтось, Нене,
Моїм рідним словом, та він не признався
До тебе за сина, за брата до мене —
Палить воду лава, ненависть б'є з шуму!
Чи згодиться разом вода і вогень?
Хоч он в синім морі вогень розсіявся
І море леліє одну з ним задуму —
 Мій біль розридався
На згадку лишень:
Що кат в моїм краю зробив із братами?
Душа моя плаче без тями!
...О метана бурею, Нене злиденна,
Тебе укріплю я на камені слова,
І будеш, як церква, ясна і сталенна!
З сапфіру зведуться основи і стіни,
З кришталю всі вікна, вібло — чароцвіт!
Колюмни — рубіни, ограда перлова...
І будуть народи іти до країни,
Де піснею — мова,
А думка весь світ,
Як море, заблиснеш усіми красками,
Душа моя плаче без тями!
(1907)

ПАВОЛ ОРСАГ(ГВЄЗДОСЛАВ)
(З «Кривавих сонетів»)
Ти помилився, Пушкіне великий,
в роздратуванні мовивши сліпім,
що в руськім морі злитися однім
повинні всі слов'янські наші ріки.
а коли ні, то висохнуть навіки.
Сама природа поглядам твоїм перечить,
— барвам даючи земним дорогу вільну, шлях многоязикий.
Дух — як вода, що випари свої
у понадземні посила краї,
щоб знов на рідний лан вони спадали,
їй ненавистен вод гнилих застій.
Річки, що з духу людського постали,
у течії не вмістяться одній.
1914
Переклав зі словацької Максим Рильський

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
О слово рідне!
Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми базпам'ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907

Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!
Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива,—
Перші матері слова,
Перша пісня колискова.
Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій
І в вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!
Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп'ясти,
Наша мово, наша мати!
Ні! в кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
 «В рідній школі рідна мова!»
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі.
(1917)

Як довго ждали ми своєї волі слова,
І ось воно співа, бринить.
 Бринить-співає наша мова.
Чарує, тішить і п'янить.
Як довго ждали ми...
Уклін чолом народу,
Що рідну мову нам зберіг.
Зберіг в таку страшну негоду,
Коли він сам стоять не міг.
1911
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ноче колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна..
Цвіти і сяй, моя державна...
І розцвіла, як квітка, мова
На рідній ниві, над струмком,
Але прийшла на лан корова
І завертіла язиком...
Недовго думала і ждала,
Взяла і всю її злизала...
Ото ж чужих корів годуйте
Сінцем, помиями в хлівах,
Але вночі і вдень пильнуйте,
Щоб не ходили по ланах.
Коли ж у вас серця телячі,
Зробіть намордники собачі
13.Х.1918

ГРИГОРІЙ ЧУПРИНКА
ПРАЦЯ ПОЕТА
З піснею, з казкою, з словом, з молитвою,
З рідною мовою — гострою бритвою
Муза явилась моя.
Струни сердечною кров'ю окроплені,
Вільним жаданням акорди охоплені
З нею несем ми в життя.
Гнівом та сумом родина повитая,
Кров'ю народная нива политая —
 Нашої праці простір.
Що там не буде,— співатимем, гратимем,
Щиро на рідній землі працюватимем
Вздовж, і навколо, і вшир!..
1908


НАЙВИЩИЙ ДАР
Як веселонька блискуча,
Переливна, миготюча,
По моїй країні милій
Мова дивная дзвенить,
В казці, в пісні легкокрилій,
В юних спогадах ідилій,
Мов струмочок, стугонить.
Сонцем ясним, холодочком,
Камінцями, корінцями
Поміж ніжних пишних трав
Ллється, котиться струмочком
І в своїм огнистім плесі,
Ніби в світлім піднебессі,
Одбиває, одшіиває
Міліонами прояв.
Знову мову колискову
Вчує страдник і бідар,
Як до неї шану має,
Як повік її приймає
За найвищий божий дар.
1911


ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ
Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати,—
В поля майбутнього зайшла ти,
Минулу радість в них знайдеш.
Де жебраки? Уже людині
Земля готує вічний дар,
І сонце — золотий кобзар —
Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде
Дніпро пташок — човнів веселих,
Ще мить — у місті і у селах
Життя розквітне, загуде.
А давне слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.

1922

ВАСИЛЬ ГРЕНДЖА-ДОНСЬКИЙ
БЛУДНОМУ СИНОВІ
Іще тебе твоя мати
Малим колисала,
Коли тебе співанками
Сяк напоминала:
«Ой не забудь рідне слово,
Що мати учила,
Коли тебе, любий сину,
На руках носила.
Знай, мій сину, що ти
Русин Великого роду,
Батьки твої умирали
За твою свободу.
Лучше битись за ту волю
І свобідним бути,
Як у ярмі, у неволі
Навіки заснути...»
Іде синок на війионьку,
Мати зомліває,
Свого сина єдиного
З плачем відправляє.
«Іди, сину, та не забудь,
Що мати учила,
Най ті буде на помочі
З неба божа сила!»
Пішов хлопець і попався
У чужу країну,
І забув те рідне слово
Й милу Верховину.
Він покинув рідну мову,
Став ся нев ганьбити,
Як почула стара мати,
Пішла в землю — гнити...
Вернулися хлопці з бою,
Славу іздобули,
Славу, волю іздобули,
А мову забули!
Ци її позабували,
Ци лиш так хотіли,
Сварилися, кололися —
Одні других їли!
Сварилися, як писати
Та як говорити,
Ци піп має «одпосьому»
З бородов ходити...
А вороги ворогами,
Як сесе спізнали,
Іще ліпше наших людей
Підмовляти стали.
Боролися на пустоті
На свою недолю,
Вороженьки прискочили,
Відобрали волю...
Попутані білі ноги —
Знову у неволі,
Гризе йому ланцюг руки,
Так, як ще ніколи.
Вже забув він у темниці
Роки рахувати,
Явилася стара мати,
Зачала казати:
«Ци ж я. тобі, любий сину,
Все не говорила,
Що люби ти рідну мову,
Що тя мати вчила.
Як загине рідне слово,
Погине країна,
В тюрмі родивсь, в тюрмі згине
Бездольна дитина».
1923

МИКОЛА ЗЕРОВ
ГОРЛЕНКО
Носити в серці Ермітаж і Тена
І звістувати світло хуторам;
Знаходити дива мистецтва там,
Де походила вже рука невчена.
І в час, як валка земляків численна
Знай сунулась назустріч орденам,—
Вивчати край і залишити нам
Книжки, як дзвін сонетного катрена;
Рельєф культурний рідної землі
Спізнати; вірить, що на цій ріллі
Ще проростуть науки винні грона,
Щоб потім, затримавши хибний лет,
Ротата кракнула тобі ворона:
«Ні, він не наш, бо... дідич і естет».
10.ІУ.1931
ВАСИЛЬ МИСИК
СЛОВО
Ласкавий легіт,
але що в ньому,
коли з пустелі віє він?
Привітний вогник,
але що в ньому,
як на безлюдді сяє він?
Прекрасне слово,
але що в ньому,
як не від серця йде воно?
1929

ВОЛОДИМИР МАЯКОВСЬКИЙ
 БОРГ УКРАЇНІ
А чи знаєте ви
українську ніч? Ні,
ви не знаєте української ночі! Тут
небо від диму
стає чорніш, і герб —
п'ятикутна зірка уроча. Де горілкою,
і доблестю,
й кров'ю Запорізька
вирувала Січ, ген дротів уздечкою
приборкавши Дніпров'я, змусять плин
з турбінних падать пліч. Вже Дніпро
по вусах-дротах в корпуси
електрику сота. Гляди, рафінаду й
Гоголю —
не завадить
Ми знаєм,
курить
чи п'є Чаплій;
ми знаєм
Італії безрукі руїни;
знаєм,
як Дугласа краватки
краплені.
А що ми знаєм
про обличчя Вкраїни?
Знать вантаж
у нас бідний,—
тож отим, хто поруч,
почесті мало. Знають — от
український борщ, знають — от
українське сало. 1 з культури
пінку здули хутенько: крім
двох
прославлених Тарасів — Бульби
і відомого Шевченка,— нічого не витиснеш,
хоч як би старався. А напосядуться —
почервоніє жоржинно й видобуде
аргумент-обнову: візьме й розповість
кілька сміховинок — анекдотів
української мови. Кажу собі:
товаришу москаль, на Україну
жартів не скаль. Розучіте цюю мову
на знаменах,
кров'ю повкипалих,— ця ж бо мова
величава і проста: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав...»
Хіба може буть
тихіш,
безликіш, аніж слово те
зачовгане
«слышишь»? Я придумав
слів немало вам,
зважуючи їх,
жадаю, чулий,—
щоби стали
всіх
моїх
рядків слова
повновагими,
як слово «чуєш».
Трудно
людей
поєднать
зусебіч,— дарма з себе
хизливця корчиш.
А чи знаємо ми українську ніч? Ні,
ми не знаємо української ночі.
1926
Переклав з російської Володимир Коломієць

СПИРИДОН ЧЕРКАСЕНКО
НАША ТВЕРДИНЯ
О рідна мово, скарбе мій!
В мертвотних напастях чужини
Ти — мій цілющий, мій єдиний
Душі підбитої напій...
Нехай гнобить за роком рік
Надій нездійснених наруга,—
 В тобі міцна моя потуга,
На всі скорботи певний лік.
І в краї рідному терпінь —
Путі недовідомі божі!
Стоїш ти гордо на сторожі
Народних прагнень і святинь.
Плюндрує все хижак лихий:
Мій рідний край — сумна пустиня.
Лиш ти стоїш, як та твердиня,
О рідна мово, скарбе мій.
17.XII.1934
БОГДАН –ІГОР  АНТОНИЧ
БАТЬКІВЩИНА
Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
як за днів дитинства, в кучерявій млі.
Вилітають ластівками стріли з лука,
білі стріли літ.
Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
мокрі зорі куряться під сизий вечір.
Ще горить твоєї молодості світло,
хоч новий десяток літ береш на плечі.
Слухай: Батьківщина свого сина кличе
найпростішим, неповторним, вічним словом.
У воді відбились зорі і обличчя,
кароокі люди і співуча мова.
(1936)
РОМАН ЗАВАДОВИМ
МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ
— Мово українська,.
Мово моя рідна,
Чому тебе цураються,
Чом ти така бідна?
Я тебе, кохана.
Вирву з поневірки,
Навернуться ще до тебе
Усі недовірки.
Над Галичиною
Перла заблистіла :
— Подивіться, яка гарна
Наша мова мила!
Пахуча, мов квітка,
Розкішна, мов пава!
За те тобі, моя мово,
Вічна честь і слава!
(1937)

ЯНКА КУПАЛА
*    *    *
(З поеми «Тарасова доля»)
Чому в серці білоруськім
Тарасове слово
Забриніло, заспівало
Буйно, червіньково?
Чому вітер з України
Гордо та крилато
Долетів до Білорусі,
Зашумів у хату?
Бо та доля білоруса —
Доля й українця.
Випивали спільну чашу,
Де тих сліз по вінця.
Бо однаково хилили
Змалку й до сконання
Шиї в ярмах і чекали
Ясного світання.
Як жилося, як велося,
Як марніли сили,
Там і тут стоять, як свідки,
Високі могили.
1939
Переклав   з   білоруської Андрій Малишко

ВАЛЕРІАН ТАРНОГРАДСЬКИЙ
Тебе ніколи, слово рідне,
Не забував я... Йшли літа,
Життя пройшло, сумне і бідне,
-І близько днів моїх мета...
Тебе ніколи, рідне слово,
 Не забував я; ти мені
Звучало, щире  чудове,
В мої ясні і в чорні дні...
Тебе ніколи, слово рідне,
 Не забував... Минуть роки,
 В труні засне серденько бідне
-А ти ще будеш жить віки.
(1943)

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
МОВА
Треба доглядати наш сад. Вольтер
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Квітень 1956 р.Київ

ВОЛОДИМИР СОСЮРА
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ
Любіть Україну, як сонце, любіть,
 як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну, красу її,
вічно живу і нову, і мову її
солов'їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками... Любіть Україну
всім серцем своїм і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів
багряному шумі...
Як та купина, що горить — не згора, живе
у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах
отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну...
Любіть у труді, у коханні, в бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
1944

МИКОЛА БРАУН
УКРАЇНСЬКА МОВА
Щасливий я і гордий, що читаю
Шевченка, і Франка, і Українку
На незрівнянній українській мові —
Й мені вже не потрібні словники.
О, що за мова! Тільки скажеш слово —
Й воно співає так, неначе вітер
Струни торкнувся — і вона зітхнула. Струна?
Чи слово? Чи сама душа?
О, що за мова!
В ній і злет в майбутнє,
І зойк минулого — кріпацька доля,
Іржання коней в Січі Запорізькій,
Крутих шляхів чумацьких далина...
Ну що за мова! Мова ця — як пісня.
І мова — казка... Шелестить тополя...
Струмок струмує стрімко по камінню...
Завія — завиває зимно сніг...
В ній є слова, як віддих: «Мій коханий!»
Якщо то клекіт — і слова клекочуть,
Якщо громи — то і слова гримучі,
Як в «Заповіті» гнівнім Кобзаря.
І, наче музика, звучить єднання
В ній голосних і приголосних... «Друже!»
Я мовою цією кличу друга —
І сам ловлю, ще, може, і невміло,
Виловлюю я сам за словом слово,
Згрібаю їх, як у безмежний невід,
І у криницю пам'яті кладу.
1954
Переклав з російської Абрам Кацнельсон


ГРИГОРІЙ КОЧУР
Я ТИХ ПОВИНЕН БУТИ ГОЛОСОМ
(Медитація)
Драконом дротяним поглинутий,
Із пащі темної потвори
Думками зважуюсь полинути
За обрій дикий і суворий.
Далекий краю мій, омріяний,
 Ночами мертвої покори
Мені за сивими завіями
Твої ввижаються простори;
Де степ під небесами іншими
Підперезали інші гори —
Здаються й сльози там чистішими,
І бруду менш у людськім горі.
То що ж тебе укриє, краю мій,
Весняний цвіт чи зимний іній,
Коли складу в землі незнаємій
Кістки в нужденній домовині?
Кому, яким взірцем проквітне мій
Рядок у слові нелукавім,
Як манівцями непомітними
Я до сконання доблукаю?
Непещений людською славою,
Чуттям і таланом убогий,
Тобі на службу все поставив я,
Цуравшись іншої дороги.
Діла й думки мета змагала ця —
Усім часам, усім народам,
Щоб рідне слово розлягалося,
Подібне рікам повноводим.
Болів я болем слова нашого,
І в дні здичавіння й принижень
Плекав багаття те, пригашене
Тупими дотиками хижих.
Мої рядки і я навколо сам —
Свідоцтво подвигу малого —
Я тих повинен стати голосом,
Чиє дихання захололо.
Розлогим буйнолистим деревом
Зросла їх мурашина праця,—
Косинки, Плужника і Зерова І
м'я повік-віків святяться.
Таких немало. Хай покручені
Шляхи життя і тьмавий обрій,
Хай жертви будуть неминучими —
Цих не простив би й самий добрий.
Збери ж їх, вирви їх з непам'яті,
Мов скарб, неси в своє майбутнє,
Мій краю,— це вони скопали ті
Найглибші твого слова рудні.
Не вір підступності обмовинам,
Що це — сліпа стихія лиха —
Від них в житті, тобі вготованім,
Палав би людяності віхоть.
Я тих повинен стати голосом,
Хто в многості вже стільки років
Між тундрами з питанням болісним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед віками,
І то не в гніві, не в обуренні,
А в повноті тривкій, мов камінь;
Мов вітер, що спокійно дихає,
І плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.
1950

АНДРІЙ МАЛИШКО
БУДУ Я НАВЧАТИСЬ МОВИ ЗОЛОТОЇ
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
Буду я навчатись мови-блискавиці
В клекоті гарячім кованої криці,
В корневищі пружному ниви колоскової,
В леготі шовковому пісні колискової;
Щоб людському щастю дбанок свій надбати,
Щоб раділа з нами Україна-мати;
Щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою,
В гніві бився блисками, а в любові — рутою!
1965

Тут Стугни плин малює вічну карту,
Де батько, й дід, і дядько мій косив;
Я з тих малих шевченківського гарту,
Що світ спізнав, а чорний хліб місив.
І з тих замісів ноша за плечима
Вже й не така важуча, як на те,
Глобальними й водневими ночами
Мій бідний цвіт не в'яне, а цвіте.
Мої у нім рум'янки і мережі,
Громаддя туч, і сизий деревій,
І люди ці, й небесні білі вежі,
І камінь той, що на дорозі,— мій.
Ця плинь, і даль, і слово край хатини,
Пахучий день, прозорий, як весло,—
Усе ввійшло в мою грудну клітину
І біля серця дивом поросло.
Усе, що билось мрією гіркою,
Коріння вирвало і десь пішло відсіль,
Лишилися дуби як свідки над рікою
Моїх колисок і моїх весіль.
Там п'є меди веселка прехороша,
Там клекіт років, пам'ять і луна,
І легшає, й прозорішає ноша,
Мов України древні письмена.
1969

МАКСИМ ТАНК
І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Літа спливають безупинні,
А горопаха твій — Еней —
Мандрує по своїй'країні,
Живе, як жив, серед людей.
Небагатьом співцям судилась
На світі слава, як тобі,
Щоб їх герої залишились
Живими і в новій добі.
Либонь,серед богів Олімпу,
З якими й товаришував,
Ти справді винятком на нім був,
Плохий, і ким, погляньте, став!
Ти дружбу, як найбільшу вартість,
Беріг, бо добре знав ціну
Вогненним танцям, сміху, жартам,
Пісням веселим і вину.
Ти муку знав людську та мрії,
Людських утисників-панів,
 І кожного, хто лихо діє,
Ти слав у пекло до чортів!
І, не зважаючи на кпини,
Крізь темряву, що як смола,
Під серцем мову України
Ніс, щоб, квітуючи, жила.
Тому-то й днесь ти з нами, друже,
Тому й тобі так вдячні ми!
Тож від сім'ї народів дружних
Признання пристрасне прийми!
(1968)
Переклав   з   білоруської Володимир Лучук
ДМИТРО ПАЛАМАРЧУК
ОСИ, ГЛАВА XIV
(Продовження)
Ні, не загинеш ти безслідно
В німім безславії своїм.
Во гніві правім і святім
Воспрянеш ти, мій краю рідний,
Дніпровських круч гранітом мідним
Зведешся з попелу руїн
В красі і силі над землею.
Цей день прийде. І буде він
Останнім днем ганьби твоєї,
Твого безпросвітну. О мій
Далекий краю, знявши руки,
За кров, безчестіє і муки,—
 За все воздай. Нехай Ваал,
Доки злочинства слід не стерся
На новім страшнім Нюренберзі
Дасть відповідь за Кос-Арал —
Шлях на Голгофу, шлях кривавий –
За Кодню, Крути, за Полтаву.
За твій тисячолітній плач. ...І
 страждущі повернуть діти
З чужих засніжених країв,
І ти приймеш до лона їх,
1 дощ пройде, і будуть зріти
Зелені пажиті твої
На полі вольному...
1952, Інта

ОЛЕКСАНДР ПІДСУХА
МОВА
Ой яка чудова українська мова!
Де береться все це, звідкіля і як?
Є в ній ліс — лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак!
І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна «звідкіля» і «звідки», можна і «звідкіль».
Є у ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль...
Та не в тому справа, що така багата.
Помагало слово нам у боротьбі.
Кликало на битву проти супостата,
То звучало сміхом на полях плаката,
І за все це, мово, дякуєм тобі.
Скрізь одне жадання,-і мета, і ясність.
Живемо, працюємо, як одна сім'я.
І краса новітня окриля сучасність,
Цю красу звеличує мова і моя.
Нас далеко чути, нас далеко видно,
Дмуть вітри історії в наші паруси.
Розвивайся й далі, мово наша рідна,
І про нас нащадкам вістку донеси.
1950

ВАСИЛЬ ШВЕЦЬ
ЗАПОВІТ МАТЕРІ
Я народився на війні — повік
спокою не діждати!
Ще над колискою мені
в піснях заповідала мати:
носити зброю й мозолі,
щоб хижий ворог не загарбав
на дорогій моїй землі
священних найцінніших скарбів.
Трьох скарбів: хату, силу рук,
а найжальніше — рідну мову,
де кожне слово, кожен звук
народу скріплює основу.
Точився бій, не перший бій.
Та вперше я помстився кату
 в далекій стороні чужій
за білу спопелену хату.
Не забруднила рук ганьба:
чужому-злому їхня сила,
як поневолена раба,
не догоджала, не служила.
А мова рідна!.. Та якби
її хтось раптом очужинив,
слова сполонивши в раби,
 то я б загинув.
Без неї доля нас яка
водила б рідною землею?
Позбутись краще язика,
 ніж мови матері своєї!..
1959

ЛЮБОВ ЗАБАШТА
РІДНА МОВА
Пролетіли роки, ніби білі лелеки
Від того озеречка, від моєї ріки,
І дитинство далеко, і юність далеко,
А вони все у небо летять з-під руки.
Білокрилі мої, ви лелеки чи, може,
Мені суджені, мабуть, іще з пелюшок
Мого серця вкраїнського дикії рожі,
Що засіяли стільки життя сторінок?
Прийняла я дарунок від нені — то мова,
Тому скарбу ніколи не скласти ціни,
Моє серце вона осява барвінково,
Будьте вдячні матусі, і дочки й сини!
Будьте вдячні народу,  бережіть теє слово,
Що гранилось віками у битвах, в трудах,
Воно визріло вже і співа колисково —
Синя птиця народу — на буйних вітрах.
1981

ВІКТОР СОКОЛОВ
У сина були ще,
Як мовиться, заїди,
І батько у школі
Сказав за чадо: —
Хоч ми й українці,
Та тільки, знаєте,
Мій син українську
Не буде вивчати...
Так батько сказав,
Не спитавши і неньки.
А син — ще малий,
Він перечить не сміє.
І ось уже син
І німецькою дзенька,
А української — Не розуміє.
Колисаний піснею
Українки,
Нащадок далекий січовика,
Він у Франка
Не читав ні сторінки,
І у Шевченка
Теж
Ні рядка.
По рідній землі,
Що дідами розорана,
Він ходить,
Немовби заморський гість,
Хоч на ніч
її укривається зорями,
І хліб її сонячний
Змалечку їсть.
Так, в школі синка
Українська не мучила...
Та в батька спитати
На думку спало:
Невже-то,
Від рідного слова відлучене,
Чадо
Душею
Багатше стало?
1960

ЛЕОНІД ВИШЕСЛАВСЬКИЙ
МОВА
Дрімає соняшник. Смачніше пахне м'ята.
Гусине на луці біліється перо.
Співають, ідучи в вечірній млі, дівчата.
Широкі їх пісні, як степ наш, як Дніпро.
В піснях тих, що люблю і знаю я з колиски, я —
росіянин — чув биття народних дум, зойк чайки
на Дніпрі і скрип ялин бескидських,
шабель козацьких дзвін і Ненаситця шум.
Краси земної зміст у слові був розкритий,
співучі звуки ті, і ніжні, й голосні,
 допомогли мені минуле зрозуміти і
глибше полюбить прекрасні наші дні...
В кривбаських рудниках, при вишках Борислава,
 в розоранім степу край юного ліска
прийдешнє'славить нам і проста, й величава
 ця мова осяйна Шевченка і Франка.
Вона підпорою була мені в походах,
я чути звик її на життьовій весні.
І хочеться сказать на весь російський подих,
чим українська була і є мені.
(1950)
Переклав з російської Максим Рильський

ДМИТРО БІЛОУС
КОЛИ ЗАБУВ ТИ РІДНУ МОВУ
Коли забув ти рідну мову —
біднієш духом ти щодня;
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе до пня.
Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався
й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь, відступник сущий,
прийшов під рідний небозвід,
 немов Іван не пам'ятущий,
 хто твій народ і де твій рід.
Не раді родичі обновам.
Чи ти об'ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір'ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
душею вигорів дотла,
бо ти зневажив рідну мову,
ту, що земля тобі дала.
ту, що не вбили царські трони,
ту, що пройшла крізь бурі всі,
 крізь глузи й дикі заборони
й постала нам у всій красі.
Сяйних перлин тобі не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
 ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім, як афіша,
крикливі модні кеди взув. А мати?
Де ще є рідніша за рідну, котру ти забув?
Для тебе й Київ — напіврідний,
 і Мінськ піврідний, і Москва...
Бо хто ти є? Іван безрідний,
 Іван, не помнящий родства!
1988

ІВАН ДАВИДКОВ
ДНІПР ПІД ВІКНОМ МОЇМ ТЕЧЕ...
Дніпр під вікном моїм плив урочисто,
барж і зірок у нім повно завжди.
Там, де була твоя вуличка,—
листям вітер мої замітає сліди.
Їду. Звелися доми з-над Славути
глянуть, як поїзд минає мости.
Степ тоді вигукнув: «Він нас забуде».
«Він нас забуде»,— подумала ти.
Ось уже знову осінні пейзажі...
Вихор помчав, листя десь підхопив...
Вітошу ти поспитай — хай розкаже,
скільки ночей мені сняться степи...
Стукнуть у шибку вітри легкокрилі,
вдариться пташка чи дощ січе,—
 мов української мови хвилі,
мов під вікном моїм Дніпр тече...
1960
Переклав  з   болгарської Дмитро Білоус

ВАСИЛЬ ЮХИМОВИЧ

О мово через «і» та через «ї»,
Чи пак, через одну та дві сльозини!..
Іти на Соловки й на Сингаї
За «гріх» судилось не одному сину.
Та крапка чи дві крапинки над «і»,
Що в людях біль-сумління ворушили,
Ще й нині, як в романовських тоді,
Ставали — як між вій дві горошини,
Чи порошини в оці, чи перчин
Два зернятка... чи дві круглинки дробу,—
Знаходили для всіх хоч сто причин,
Щоб за те «і» — етапом, не в Європу.
Нащадки пракорінної Русі — Поліщуки,
Ковіньки чи Гливенки,—
У мерзлоту, де ханти та мансі,
Вмерзали ви, як чукчі та евенки...
О мово з «і» хистким в святій борні!
1 нам, і вам, людські сини й онуки,
Немов по бороні чи по стерні
Босоніж в рідній нашій стороні
Йти з нею — на нові пісні та муки.
1988

ПИЛИП ВАКУЛЕНКО
МОЯ ТИ РІДНА, ГОРДА МОВО!
Як не любить ту мову нашу?
Мені вона найкраща в світі,
Гарніша, ніж весняні квіти...
І, як найпершої любови,
Не заміню тієї мови!
її ніколи не віддам
В поталу недругам. Не дам
Над нею кпити і сміятись,
Щоб легкодухим не страхатись,
Скажу за тебе гнівне слово,
Моя ти рідна, горда мово!
1973, Австралія

РОСТИСЛАВ БРАТУНЬ
БАТЬКІВСЬКИЙ ЗАПОВІТ
Ти можеш навчитись чужого звичаю
І мову чужу, наче пісню, завчить.
Але і в раю не знайти тобі раю,
Якщо ти не будеш вітчизною жить!
Якщо позабудеш стежину до хати,
Яку дитинчам навпростець протоптав,
І матір, і рід свій, і слово крилате,
То, значить, чужинцем бездушним ти став.
Чужинцем не тільки для рідного роду,
А навіть для тої нової землі,
Для друзів нових, що тебе у негоду
Пригріли ласкаво у власнім теплі.
І, наче прокляття, в нову ти родину
Внесеш свого серця закалець черствий.
Внесеш, мов безкровний слимак, холодину,
Бо вбив і стоптав ти свій корінь живий.
Ти дітям і правнукам мусиш віддати
Живуче коріння — свій батьківський рід,—
Тоді їх ніяким вітрам не зламати,
Ніякій негоді не стьмарити світ.
1962

ДМИТРО ПАВЛИЧКО
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи лугів,
Поліських плес, дніпровських берегів,
Де на покосах, наче хвилі, сіно.
Мені і в непроглядній пітьмі днів
Твоя лунала б мова солов'їно,
І світ, що ти дала мені у віно,
У сяйві слова знову б заяснів.
А глухоти не зможу перенести,
Бо не замінять співу мертві жести,
Ні вся природа та краса твоя.
Глядіть на труд всечасної обнови,
Але не чуть твоєї пісні-мови,—
Ото була б загибель — смерть моя.
1956

ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ
Ти зрікся мови рідної.
Тобі Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!
Ти зрікся мови рідної. Твій дух
 На милицях жадає танцювати.
 Від ласк твоїх закаменіє друг
І посивіє рідна мати!
Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.
Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба —
її не понесеш нікому!
Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
 В твій слід він кине сміх-погорду!
Ти зрікся мови рідної...
1955

ІВАН ГНАТЮК
СЛОВО
Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.
І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі манкурти й словоблуди
Його бояться, як вогню;
І хоч ще й нині лжепророки
 Його зрікаються в житті,
Та крига скресла, і потоки
Життя — змітають їх з путі.
Були валуєви на нього,
 І циркуляри їх були,
Але вони його, живого,
Звести в могилу не змогли.
Були й помазаники божі,
І слуги чортові у них...
Те слово стало на сторожі
Рабів — не кривдників своїх.
І хоч ще й нині їх зневага
Його пригнічує — проте
Воно й з глухого саркофага
Крізь людські душі проросте.
1988

ЛІНА КОСТЕНКО
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
 коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все. повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
МОЯ МОВА
Все в тобі з'єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
1 тобі рости й не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.
 
1962

ВОЛОДИМИР КОЛОМІЄЦЬ
Мово —
моя повнозвука, гаряча плоть,
лиш із кров'ю хіба
серце й тебе розколоть!
Буйна тополе
з глибоким коренем
і співливістю листя,—
 бурі не поламали, чи ж гусені об'їсти!
Ні! — злидарям, що твоєї цураються вроди,
ні! — недорікам, ні! — войовничим міщанам,
що рідному в очі плюють,— духом калікам...
Води — без русел?
Вітри — без роздолів?
Дерево — без серцевини? —
Так і народ мій
без мови своєї... без України.
1965

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
МОВА
Падали зорі останні з московського чистого неба
В далеч рожевих степів. Починався кордон України.
Тут привітався я з нею, згарячу час призабувши,
Тут запитав про здоров'я, про долю дочки і про сина.
Тут і почуло життя моє добре і затишне слово,
Далі пішов я на Київ, на Вінницю, Дніпропетровськ
і Черкаси, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Сімферополь і Харків,
Суми і Умань, і Миколаїв. Усі,
Всі, як один, серединою віку двадцятого стали,
Всіх запитав я про долю, про думки, про мрії і руки.
Всі здивувались вони моїй мові звичайній
І відповіли ганебним шинкарським наріччям
Чи то з російської, чи з української мови огризком,
Сором ударив мене над Дніпром про минуле мойого народу
Вчила печаль мене мову мою українську любити,
Вчила любити тебе, Україно, майбутність твою шанувати,
Хто дозволив невігласам душі, книгу часу псувати?!
Хто дозволив, батьки, розмовляти з дітьми таким словом?
Землю забудуть вони і забудуть, що ви є на світі.
Хитро полізуть в життя, і безчестям укриється слід їх.
Плакати будуть, сміятися будуть — ніхто не повірить.
Німо постануть вони для нащадків своїх ясномовних.
 Ти, Україно, не покритка. Ти не вдова, Україно,
Чистої крові земля твоя, небо, сини твої, дочки,
Чистої крові культура твоя і твоя бездоганність,
Чистою мовою ти колискову співатимеш дітям.
(1968)


Вночі, середночі, хтось тихо
До мого слова підійшов
І став дивитися і дихать,
1 я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо — Час прийшов.
Прийшов і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
Не загубитись поміж люди,
Не замінити серця в грудях,
Нікого в світі — Час і ти.
Прийшов і став. І я побачив
У погляді його сухім:
Ніхто не любить і не плаче,
І не біжить ніхто й не скаче,—
У ньому однаково всім.
Усім однаково: і сущим,
І тим, що будуть, що були,
Однаково морям і пущам,
Словам безсмертним і вмирущим,
Нікому слави чи хули!..
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
 І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш слова мого не чіпай!
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много
І ми Із ним ще не жили!
Ще все нам з ним — передсвітання:
І перші сльози перших снів,
І перший сніг усіх снігів,
І перший берег з берегів,
Й любов ота, що є остання!
І очі молодої зливи,
І тьохкіт серця уночі.
] білий цвіт, і камінь сивий,
Солодкий сон оси і сливи.
Й сови у темені плачі.
Ще все нам з ним — сама тривога,
Ще все нам з ним не відбуло,
Ще все нам радісно і довго.
Ще все нам з ним — як перед богом
Кажу тобі! — не перейшло!..
Все те, що хоче, обіймає
У неодмінності своїй,
І слово серцем напуває,
І слово більше не вертає...
Моє ж Живе ще —пожалій!
Я знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш.
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині —
Безсмертно сієш, смертно жнеш!
І невблаганними очима
Ти йдеш крізь вічність, крізь мить
І темінь в тебе за плечима,
Й поперед тебе мла-темнина,
Й тобі нічого не болить!
Чи солодко, а чи солоно,
Тобі дарма.— нема чи є...
А тут — і трепетно й шовково! —
А тут животворяще слово
Мого народу і моє!
Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на вустах!..
Вночі, середночі, хтось тихо
До мого слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо.
Так ходить лихо — Час прийшов...
1988

БІРУТЕ БАЛТРУШАЙТІТЕ
О мово, надіє, вогню дай у мрію,
надіє ясна, землю ніч запина,
що мені скаже вона,
Україна?
Як душу гарячу глибинить
з Дніпра свіжий подих калини!
Калиновим шляхом вертає
Шевченко — солдат — із заслання,
вишневого цвіту упало на скроні...
Не холодно — чую — тобі без отчого диму?
Надіє, о мово, дай нитку шовкову,
клубок намотаю; стежками
тополь, чарівними полями
піду, а душа заболить,
не збудить тебе, не підніме й на мить...—
Задимлений Каневе, де це мій Німан,
де я? Темно степам,
немов та історія, хмари — тут і там...
Поете, довіку літать
твоїм крилам червоним, а де твої ноги,
блукають до глибу якого
у небутті?.. О мово, надіє,
Вкраїно,— мов цвітом жаріє...
1980
Переклав з литовської Дмитро Чередниченко
ВАСИЛЬ СТУС
Добрий день, мій рядок кароокий,
побратиме моїх безсонь!
Зупини її, мить високу,
для моїх молитовних долонь.
 Сивий голубе, біль мій зичений,
вечоровий і пелехатий,
більше чутий, аніж помічений,
більше мічений, ніж крилатий.
Слово, слово,— достиглий смут мій!
Набираючи висоту,
порятуй од важкої скрути
 і од радості порятуй,
поки круглій цвітуть долоні
поки з серця ростуть пелюстки,
поки думи, як дзвони довгі,
і, як дзвони, круглі такі.
Ти любов'ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру.
За розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарую.
1966

ГАННА СВІТЛИЧНА
МОВА
Ти — печаль відлетілої вдаль лелеки,
Хвиль дніпрових, мов дум весняних, потік.
Серцем гніву і ніжності спивши клекіт,
Присягаюся, мово, тобі навік!
Присягаюся словом своїм найпершим,
Що дароване матір'ю на уста,
І любов моя, крила до зір простерши,
Чую, в слові отім ожива й зроста.
Ти пропахла сонцями і рунню, мово,
І устами, і добрим досвітнім сном,
Ти вітрами пропахла, що віть кленову
Балакучою роблять за тихим вікном.
Пахнеш солодко хлібом, і добротою,
І думками, яким в юних веснах цвісти,
Материнською усмішкою сумною,
Материнськими болями пахнеш ти.
...А тобі, недоріко, що слова і роду
І обійстя свого одцуравсь, лихий,
Хай впаде оте слово — презирством народу
І ганьбою в душі проросте твоїй!
Бо отак чорна зрада кладе початок,
Так початок свій зрада в житті кладе...
О, явись мені, слово,— душі освята!
Серце кличе! Ти чуєш, як серце жде?
Жде і в тиші нічній промовля до тебе:
— Озовися, ословся мені в піснях!
Присягаюся, мово, тобі, як небу
Присягає на вірність одвічну птах.
Бо в безсмерті твоїм і твоїм натхненні,
Чую — думка зринає у вись нову,
Бо живе в тобі ніжне Вітчизни ймення,
Значить, я у тобі живу.
(1966)

ІВАН СОКУЛЬСЬКИЙ
слово
Зустрілося слово, спинилося слово:
полюби мене кленово.
Даленіло в степу, мерехтіло, як мрево:
полюби мене тополево.
Блукало в гаю і гукало невпинно:
полюби мене черемшинно.
Зникало назавжди й приходило знову:
полюби мене калиново.
Наді мною тепер, наді мною, як небо:
полюби мене вишнево!
1968

СТАНІСЛАВ РЕП'ЯХ
КОЖНОМУ БАТЬКОВІ, МАТЕРІ КОЖНІЙ
Схаменітеся, тату і мамо!
 Попереду провалля без дна:
дитинча, що крокує за вами,
української мови не зна.
Тої мови, з якою в колисці
пісню й казку ви брали в серця..
А тепер, мов красуню в намисті,
ми на страту ведем з-під вінця.
Та невже ж нашу мову чудесну
ми на лінощі можем змінять?
«Розпрягайте» й «Поїхав за Десну»
не зуміє онук заспівать?
Як безбатченки і фарисеї —
переступимо чорну межу?
Ті, що мови не люблять своєї,
не полюблять ніколи чужу!
У стремлінні до влади й кар'єри
губим небо, ясне, голубе,
землю, воду... Тож ставмо бар'єри,
а то знищимо зовсім себе!
Світ увесь крізь тайфуни й цунамі
до рятунку шука свою путь...
Сором буде, як нас дикунами,
самогубцями люди назвуть.
Тату й мамо! В промінні надії
йдіть на сяйво святої мети,
і у братньої вчіться Росії
рідну мову свою берегти!
1985