Помилка
«ПІЗНАЙТЕ ФАКТИ, І ВОНИ ЗВІЛЬНЯТЬ ВАС ВІД ПУТ ЛЖІ…» Друк
Богдана
Написав Богдана   
Четвер, 31 липня 2008, 14:36

Ольга СТАДНИЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
завідувач кафедри українознавства Запорізького
національного університету

Нарешті й Запоріжжя долучилося до осмислення й оприлюднення правди про те страшне лихоліття — Голодомор 1932—1933 років у нашому краї. Коли за ініціативою науковців Запорізького національного університету торік у листопаді відбулася наукова конференція “Трагедія Голодомору 1932—1933 років на Запоріжжі”, як наслідок — збірник “Голодомор 1932—1932 років: запорізький вимір” (Запоріжжя: Просвіта, 2008. — 320 с.). Саме він відкриває серію наукових праць і документальних публікацій — Запорізький обласний том Національної книги пам’яті.

“Пізнати правду…” — у вступній статті з такою назвою та ще й з дуже влучним у нинішній суспільно-політичній ситуації епіграфом з одкровень від святого Іоанна “…І пізнаєте правду, а правда вас вільним зробить!” — до читачів звертається знаний науковець, доктор історичних наук, голова редколегії збірника Федір Григорович Турченко. Презентуючи матеріали, він аналізує стан дослідження проблеми Голодомору на теренах Запорізької області, коментує вражаючі документи того часу, свідчення очевидців, наводить додаткові аргументи й факти для спростування низки розповсюджених серед частини населення області ідеологічних міфів щодо причин голоду, його характеру, поширення в Україні та інших реґіонах СРСР, про кількість жертв у Запорізькій області, яка до 1939 року входила до складу Дніпропетровської, тому частина архівів не збереглася. Автор розставляє акценти, обеззброюючи творців сучасних ідеологічних агіток-фальшивок, сприяючи переосмисленню ставлення до цієї страшної трагедії в історії України, що останнім часом стала ніби лакмусовим папірцем у вразливому українському суспільстві.
Привертаючи увагу до матеріалів збірника, професор Федір Турченко зокрема зауважує, що до перебудови тему Голодомору 1932—1933 років в історичній науці, художній літературі й образотворчому мистецтві забороняли, хоч про цю загальнонаціональну трагедію знали мільйони свідків, але говорити остерігалися. Сама згадка про ці події чи спроба їх досліджувати могла коштувати людині волі, а якщо були “обтяжувальні” з точки зору тодішньої репресивної системи обставини, — то й життя. Лише наприкінці 80-х, коли тоталітарна система ослабла, люди почали згадувати про Голодомор 1932—1933 років, а історики — публікувати документи і спогади очевидців...” Першою на теренах Запоріжжя була книжка “Неоголошена війна. Спогади свідків, архівні документи та роздуми сучасника про Голодомор 1932—1933 років” наукового співробітника Мелітопольського міського краєзнавчого музею Валерія Тимофеєва, в якій ішлося про Голодомор на Мелітопольщині. Наступна книжка — “Голодомор 1932—1932 років: запорізький вимір” — з’явилася лише через 15 років. Тепер, на думку Федора Турченка, до глибокого дослідження й осмислення трагедії Голодомору звернулося нове покоління науковців, озброєних сучасною методологією вивчення важливих для суспільства явищ.
На науковій конференції запорізькі історики продемонстрували широкий спектр інтересів, який віддзеркалюють матеріали.
Кілька статей з розділу “Історія” присвячено загальноукраїнським проблемам, зокрема, заслуговують на увагу статті Віталія Космини та Інни Шугальової, в яких розкрито методологічні й історико-правові аспекти вивчення Голодомору. Без вивчення цих аспектів неможливо дійти до спільного знаменника в таких важливих для суспільної свідомості питаннях як співвідношення ключових понять: голод, Голодомор, геноцид. У читачів викличе інтерес і стаття професора Олександра Ігнатуші, у якій проаналізовано становище церкви під час Голодомору 1932—1933 років.
Молодий дослідник В. Мороко робить спробу проаналізувати тепер часи перебудови, перші роки незалежності України, в які проблема Голодомору перебуває на перетині інтересів різних політичних партій, її використовують у боротьбі за вплив на електорат. А Ірина Жердєва досліджує особливості відображення Голодомору 1932—1933 років у пресі різних православних конфесій в Україні.
Оскільки на конференції в центрі уваги була трагедія Голодомору в Запорізькому краї, то й у збірнику ця тема домінує. Історики, студенти, вчителі-краєзнавці, старшокласники — члени МАН розглядають причини Голодомору, пов’язані з антинародною політикою більшовиків, репресії проти селянства, проблеми, пов’язані з конфіскацією запасів зерна і продуктів під час хлібозаготівель, роль місцевої партійно-радянської номенклатури у впровадженні політики сталінського керівництва в українському селі, страшні епізоди Голодомору в окремих районах чи населених пунктах області.
У розділі “Джерела” вперше представлено унікальні документи — свідчення очевидців Голодомору, людей, які вижили, але втратили родичів чи знайомих. Роботу зі збирання спогадів почали здійснювати ще наприкінці 80—початку 90-х років. Валерій Тимофеєв 1993 р. опублікував спогади 51 мешканця Мелітопольщини, які пам’ятали події, що відбувалися в селах у 1932—1933 роках. Систематичну роботу з людьми похилого віку розпочали в області лише нещодавно. Упродовж 2001—2008 років, реалізуючи експедиційні програми Наукового товариства ім. Я. Новицького, діяльності Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського і Лабораторії генеалогічних та біографічних досліджень Запорізького національного університету, записали інтерв’ю з багатьма людьми, які пам’ятають Голодомор, і надрукували його у публікаціях, які підготували Сергій Білівненко, Володимир Мільчев і Юрій Іріоглу.
“Щоб не обірвалась нитка пам’яті” — з таким заголовком професор Віктор Чабаненко подає спогади батька Антона Чабаненка про ті лихоліття. Вони нікого не залишать байдужим і змусять задуматися над справжніми масштабами національної трагедії.
До нинішнього покоління громадян України звертається у спогадах “Щоб наші нащадки не забули і пам’ятали трагедію тридцятих років” наш земляк, член Національної спілки художників України Іван Василенко. Він пише: “Помирали ті, хто споконвіків, ще від скіфів-хліборобів, ростили хліб і годували народ, досконало знали своє землеробське ремесло, безмежно любили землю. І тоді, у тридцяті роки двадцятого сторіччя, обкладені непосильними продподатками, вони віддавали все до зернинки, самі помираючи з голоду.
Смерть цих жертв була страшною і жорстокою, адже людей не ховали за християнською традицією. А хто залишився живим, тікав на край світу від презирливого тавра — “кулак”, “підкулачник”, “куркуль”, приховував своє походження, забував, що він українець, відмовлявся від рідної мови. Померлі лежали на сільських вулицях, під тином, у полі, на пристанях Дніпра, на станціях. Деякі селяни, передчуваючи смерть, одягали святковий одяг, ішли на кладовище, лягали біля могил своїх батьків і поволі помирали з молитвою на запечених вустах. І ховати померлих було нікому, бо дужих, здорових чоловіків голодна смерть підкосила першими. Жінки — берегині роду, ті, на чиїх плечах лежав тягар тяжкої праці на селі, ті, що йшли в борозні, впряжені в плуг поряд із виснаженою худобою, хто вижив до перших колосків, — виходили в поле. Запах молодого хліба пробуджував надію на життя. І замість пісень, яких співали люди під час жнив, чувся один-другий голос тужіння, а потім затужило все поле страшним болем жіночих голосів. Тужило хлібне поле. Тільки ніхто з кривавих диригентів у верхах не чув цього смертного стогону, голодного плачу.
Зі столиць лунали бравурні марші, а про жертв не згадували. Я часто з болем думав: “Невже ту страшну трагедію 1933-го року забуде людство? Але ж серед мільйонів загиблих, у чиїх устах умирало рідне слово, неперевершена українська пісня, були майбутні Сенеки, Бетховени, Шевченки”. Страшно таке читати, але ще страшніше — забувати. Іванові Василенку 1932 року виповнилося 10, і він добре запам’ятав, що відбувалося за лаштунками грандіозних новобудов першої п’ятирічки. До слова, на обкладинці книжки “Голодомор 1932—1933: запорізький вимір” — його картина “Геноцид”(1995).
Як тепер відомо, одним із найбільших виявів жорстокості радянської влади у 1932—1933 роках щодо непокірного селянства було вписування населеного пункту чи колгоспу на так звані “чорні дошки”, а це означало, що вони приречені на голодне вимирання. Тож у книзі вміщено список 58 колгоспів Запорізької області, які вписали за невиконання планів хлібозаготівель на “чорні дошки”. Цей документ — важливий результат дослідницької роботи працівників Державного архіву Запорізької області. Цей список наводить на роздуми з приводу масштабів Голодомору. За різними підрахунками, Запорізька область, яка входила тоді до складу Дніпропетровської, була однією з найпостраждаліших на півдні України. Крім українців та росіян, тут мешкали німці, болгари, греки, гагаузи, але й вони, як свідчать очевидці, потрапили під косу Голодомору.
Розділ “Літературознавство” містить матеріали, присвячені художньому відображенню й осмисленню Голодомору 1932—1933 років як однієї з найбільших трагедій у багатовіковій історії українського народу. У вступній статті голова редколегії Федір Турченко нагадує, що саме письменники України в часи перебудови першими заговорили про потребу сказати правду про Голодомор. “Голодомор” — так називається і повість Євгена Гуцала, надрукована ще до проголошення незалежності 1990 року. Кандидат філологічних наук Н. В. Горбач зробив літературознавчий аналіз та присвятив статтю цьому твору.
Читач, без сумніву, зверне увагу на есей члена Національної спілки письменників України, кандидата філологічних наук Ігоря Купріянова. Автор — син репресованого 1937 року ректора Вінницького педінституту, який перші роки життя (до 1946 р.) провів у Акмолінському таборі дружин зрадників батьківщини (російська абревіатура АЛЖИР), куди запроторили його матір після арешту чоловіка. Він розповідає, як в оточенні реабілітованих інтелігентів у 1960-ті сприймали трагедію 1932—1933 років. Ігор Купріянов зробив короткий літературознавчий аналіз повісті російського письменника Василя Гроссмана “Всё течет”, у якій вперше в російській літературі в умовах хрущовської “відлиги” надзвичайно точно зображено і зроблено належну оцінку трагедії Голодомору на території України. Фраґмент повісті наведено у книзі.
Коли весь цивілізований світ здригався, читаючи твори письменників української діаспори про Голодомор в Україні 1932—1933 років, українському читачеві вони були недоступні. І лише після проголошення незалежності вони нарешті прийшли і в Україну. Їхньому аналізу присвячено, зокрема, статті кандидатів філологічних наук Валентини Семиряк (про спогади Яра Славутича “Місцями Запорозькими”), Миколи Стасика (про роман Уласа Самчука “Марія”), Володимира Ткачука (про роман Василя Барки “Жовтий князь”), Оксани Проценко (про “Попіл імперій” Юрія Клена та твори інших письменників). Про художнє втілення трагедії Голодомору 1932—1933 років у творчості українських письменників Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Анатолія Дімарова, Івана Стаднюка та інших майстрів слова пише кандидат філологічних наук Тамара Хом’як.
Наша пам’ять — це запорука того, що український народ більше ніколи не стане жертвою геноциду, ніколи не повторяться страхіття тоталітарного режиму.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №31 (460) за 31.07 - 06.08.2008 р.