Степан БОЙКО,
просвітянин
З приходом більшовиків на Поділля 1919 р. почалися масові пограбування селян через примусові хлібоздачі. Щорічно норми зростали, й селяни організовували спротив, але їх вивозили в Сибір або розстрілювали. 1928 року XV з’їзд ВКП(б) ухвалив рішення про часткову колективізацію, яка буцімто зможе врятувати знедолених селян. Але охочих колективізовуватися не було. 1929 року ЦК ВП(б) оголосив суцільну колективізацію з ліквідацією куркулів. “Розпочалося з розкуркулення, — згадувала Марія Онуфріївна Кучер, — з примусової колективізації, а закінчилося страшним Голодомором. Ще восени 1932 року все зерно забирали “десятитисячники”. Взимку 1933-го люди почали помирати з голоду, до весни померлих побільшало. Наша сім’я врятувалася тільки тому, що нас вважали бідняками, дідусь працював на залізниці, а старший брат Василь — на току. Удень ховав по ярах кілька кілограмів зерна, а ввечері забирав. Зерно товкли у ступі й пекли коржі. Звичайно, ризик був: спіймають — родину вишлють, а злодія засудять…”
Коли я вперше приїхав у це село 1965 р. з родиною моєї дружини, відвідав місцевий цвинтар. Був він без огорожі з убогими пам’ятниками — тумбочками з п’ятикутними зірками, біля яких пасли кіз і овець.
“Чому північна сторона цвинтаря у суцільних заростях акації й терну?” — спитав тещу.
“Це похованці Голодомору, — тихо відповіла вона. Сюди був хід закритий сіткою, говорити публічно про це забороняли…”
Зі слів моєї тещі Марії Онуфріївни Кучер, в селах Лука-Мовчанська, Телелинці, Возниці, Погоріла залишилося по 40—60 живих. Але зморені голодом люди помирали і в наступні роки, бо жодної допомоги не було. Петро Синюк пише: “1934 року в Станіславчицькому районі залишилось 25 160 осіб, а 1933-го їх проживало 32 459 (померли фактично 7 200 осіб — кожен четвертий, а більшовицька статистика занизила показник удвічі”. Моя тітка Палагея Кучер добре пам’ятає, як на їхній вулиці смерком збирали на підводу трупи і везли в братські могили. Харчувались юшкою з лободою — півлітра дерті на п’ятилітровий казан.
З початком війни всіх чоловіків забрали на фронт, жінки орали, сіяли. Пам’ятаю, ділянки буряків по 5—7 га сестри тещі копали до Нового року. Здавали поставки: картоплю, молоко, яйця, м’ясо тощо. З колгоспу все забирали майже за- дарма.
Лише за часів незалежності в селище Станіславчик провели газ, за оренду землі сільська рада утримує музичну школу, два дитячі садочки, прокладено дорогу до цвинтаря. Нарешті загиблим односельцям віряни Православної Церкви поставили дубовий хрест: “Жертвам Голодомору”.
Нещодавно Конґрес Українців Світу закликав відслужити панахиди по всіх померлих від Голодомору, скласти списки загиблих і внести в Книги пам’яті та Всеукраїнський реєстр.
Хоч повільно, але українськість утверджується і на Поділлі. Можемо подякувати за сміливість і працю Петрові Синюку, який видав своїм коштом книжку, використавши поєднання історичних, статистичних, архівних і авторських джерел. Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"
|
