Помилка
ГОРТАЮЧИ ПОЖОВКЛІ СТОРІНКИ… Друк
Оксана
Написав Оксана   
П'ятниця, 21 листопада 2008, 15:20

ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ ЛУГАНЩИНИ 1932—33 РОКІВ ЯК ДЕРЖАВНА БІЛЬШОВИЦЬКА ПОЛІТИКА

Олексій НЕЖИВИЙ,
письменник, доцент Луганського національного
педагогічного університету імені Тараса Шевченка

Правда про Голодомор потрібна не тільки сучасним поколінням, а й тим українцям, які житимуть у майбутньому. Окрім спогадів очевидців та архівних документів, одним із джерел оприлюднення трагедії 1933 року може бути періодична преса. Звісно, в ній не знайдемо даних про кількість жертв, як і правдивого відображення життя, адже партійні ЗМІ були головним знаряддям ідеології, репресивної державної політики. Однак за газетними публікаціями можна відчути й зрозуміти зловісний подих антилюдського механізму.
Для підтвердження звернемося до однієї з районних газет “Червоний колгоспник” — органу Біловодського районного партійного комітету, районного виконавчого комітету та райпрофради (з 1938 року район входить до складу Луганської області).

21 липня 1932 року “Червоний колгоспник” публікує повідомлення про те, що 9 липня відбулася третя Всеукраїнська партійна конференція, на якій присутні найвищі функціонери з Москви Каганович та Молотов. Коференція приймає рішення директивного характеру: “Ні в якому разі не можна забувати, що класову боротьбу навколо колгоспів ще не закінчено, що куркульські елементи ще цілком не ліквідовані”.
І хоч масове розкуркулення та виселення проходило ще в 1929—30 роках, у газеті, починаючи з 13 липня 1932 року, з’являються такі офіційні заяви: “Зрікається брата й пориває з ним зв’язок, зрікається батьків-куркулів, зрікається чоловіка як куркуля”. Тепер не називаємо прізвищ цих украй деморалізованих людей, бо вони теж стали жертвами Голодомору.
Газета в кожному числі повідомляла про результати виконання плану хлібозаготівлі, закликала напружити всі зусилля, однак не було вказано точних цифр, тільки процент виконання планових завдань. А в селах уже почали недоїдати, бо як ще можна пояснити повсюдне зневаження віковічних моральних традицій? Читаємо газету від 21 липня 1932 року: “На території Сеньківської сільради спостерігаємо масову крадіжку хліба в степу. Крадуть хліб удень і вночі. Зривають колоски з хлібів, які ще нескошені, беруть з копиць тощо. Деякі колгоспники під час косовиці набирають колоски в мішечки й тут же молотять паличками. Вночі збираються гуртом і йдуть у степ по колоски, топчуть нескошений хліб”.
У Москві готують новий репресивний документ — Постанову ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Селяни назвали її “законом про п’ять колосків”. Постанова колгоспну власність прирівнювала до державної, а тому за зібрані в полі колоски передбачалась кримінальна відповідальність.
Про надзвичайну оперативність у виконанні директивних рішень центру може свідчити офіційне повідомлення в “Червоному колгоспнику” від 12 серпня 1932 року: “Виїзна сесія Біловодського нарсуду 8 серпня у Семикозівці розглянула справу куркулів Камишана Ф. С. та Палагути М. Т., які крали в степу колгоспівський хліб (обрізали колоски, брали з копиць тощо).
Виїзна сесія нарсуду засудила Камишана до позбавлення волі в далеких місцях на 3 роки, а Палагуту на один рік”.
У постанові правління Укрколгоспцентру від 10 серпня “Про авансування колгоспників” зазначено, що відповідно до постанови ЦК ВКП(б) та Раднаркому Союзу, треба стежити, щоб у колгоспах аванси видавали лише за трудодні в межах 10—15 % фактично обмолоченого хліба і щоб сума виданих авансів не перевищувала 15—20 % орієнтовного розміру річного натурального фонду, що розподілятиметься серед колгоспників на трудодні. Хліб, що витрачається на громадське харчування, враховується до фонду натурального авансування.
Продаж хліба на базарах проводити лише після виконання плану хлібозаготівель — після 15 січня 1933 року. Правління колгоспів, що торгують хлібом, треба притягти до судової відповідальності.
Нерідко авансування хлібом зовсім не було, навіть на так зване громадське харчування. Про це теж свідчать газетні інформації, за якими бачимо початок голоду.
20 жовтня 1932 року. Брусівська артіль “Серп і молот”. Колгоспники працюють без їжі, обурюються, хочуть кинути роботу. Закрили ясла. Через це колгоспники, що мають дітей, на сівбі й на інших роботах не працюють.
У Вовкодавовій близько 20 учнів, що закінчили 4 групу. Тепер їм треба навчатись у 5 групі Йовсузької школи. Проте через незабезпеченість гуртожитком та харчуванням вони кидають навчання.
Незабаром у селах розпочалося насильницьке відбирання всього насіння.
“У Попівці 25 жовтня комсомольська бригада у молотільників виявила крадене насіння соняшника: у Семкової Ганни — 4 кг, Муравенкової Д. Г. — 4 кг”.
12 листопада 1932 року. У Зеликівці в куркуля Дмитренка А. Д. сільський актив знайшов під копицею бур’яну мішок кукурудзи та мішок жита.
Постанова бюро РПК від 12 листопада: “Припинити подальший відпуск товарів до сіл, що не виконали плану хлібозаготівлі”.
21 листопада 1932 року. “Суворо судити куркулів, що гноять хліб. Куркулька с. Третяківки Лозова П. А. злісно не виконувала тверде завдання хлібозаготівлі. “Немає в мене хліба”, галасувала. Проте, хлібозаготівельна комісія добре знала, що хліб є. І справді, коли перевіряли, знайшли хліб, замурований у печі. Ніяких помилувань класовим ворогам — гноїтелям хліба”.
У тому, що плану хлібозаготівель 1932 року не було виконано, сумніву не виникає, адже обмолот зерна у всіх селах району вже було закінчено. Голодна смерть прийшла на Біловодщину.
2006 року студенти Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка у складі фольклорної експедиції записали свідчення мешканців Біловодського району. Ці оповіді ввійшли до книги “Голод 1933 року на Луганщині”.
Олександра Микитівна Левченко, 1938 року народження, мешкає в с. Новоолександрівка Біловодського району Луганської області:
“Знаю про весь цей жах із розповідей матері — Ринкової Анастасії Максимівни, нині вже покійної, яка пережила голод, війну.
Весна 1933 року була холодна, дощова. Не можна було нічого сіяти, погода не давала. Люди змушені були їсти все: товкли порожні качани кукурудзи, запарювали їх кип’ятком, їли дохлину (коней). Вимирали від голоду сім’ями. Все, що знаходили, намагалися віддати дітям, а самі помирали з голоду. Діти, які залишались без батьків, теж помирали слідом за рідними. Більше страждали діти, люди похилого віку.
Тим, хто працював у колгоспах, на заводах, на кінному заводі № 64, давали якусь юшку та 200 г хліба, якщо його можна було так назвати. Цей хліб мати носила бабусі додому, ділила його між братами й сестрами, батьком та матір’ю.
Страшно було дивитися на людей, які йшли через села. Вони були розпатлані, ходили тихо, без крику і шуму, постійно шукали їжу та дивилися собі під ноги, на землю. Люди падали на дорогах, бились об землю, але вмирали мовчки”.
Ольга Федорівна Бугаївська, 1920 року народження, Валентина Федорівна Селезньова, 1927 року народження, мешкають в с. Новоолександрівка Біловодського району Луганської області:
“Наша мати Анастасія Іванівна Бугаївська, 1894 року народження, батько Федір Петрович, 1887 року народження. Батько був шевцем, бляхарем, робив відра, шив чоботи, працював на стайні. Сім’я була багатодітна, двоє дітей померли в ранньому дитинстві.
Ми тримали корову, і лише завдяки їй нашій родині пощастило вижити в голодні роки.
Згадуємо, як у дитинстві, в голод, ходили разом з іншими дітьми з возиком далеко в ліс рвати терен і сушили його. Мати разом із сусідкою Валентиною Скабаковою молола кукурудзу в ручному млинку. Наша родина харчувалася висівками, мохом, часто хворіли від такої їжі. Батьки отримували на державному кінному заводі так звану “мучку” сталевого кольору та пекли з неї коржики. Я (Ольга Федорівна) їздила з мамою в селище Айдар міняти свої речі, одяг, який носила вся сім’я, на кукурудзу. У селі було три дільниці, і ми пішли на третю дільницю пішки, випросили там у когось торбинку пшона. Бувало, мати зварить літрову каструльку каші, ми за день з’їдаємо, а мати лягала спати голодна — їсти нічого. Хворіли всі”.
Уляна Василівна Найдиш, 1924 року народження (мешкає в с. Новоолександрівка Біловодського району):
“Під час Голодомору мені було сім років. Пам’ятаю, як доводилось їсти в ці страшні роки траву “лопуцьки”, квіточки дерези, гарбуз, бур’ян. Мати залазила на дерево і рвала листя береста, потім клала його в чавун і ставила в піч варити”.
Анна Олександрівна Перегняк, 1908 року народження, народилася і мешкає в с. Новоолександрівка Біловодського району:
“Роки 1932—1933 були страшні. Тисячі людей помирали, їх ховали заслаблі, де могли: і вдома, і в садочку, клали небіжчиків на вози, везли на кладовище, де була викопана канава. Там і ховали. Особливо падали з голоду бідні малі діти. У нас, на кінному заводі, давали мучку та льон. Мучка містила домішки сої. Льон наполовину був із пташиним гноєм. Льон смажили, тоді пекли ладики з льону та мучки. Діти їли, а тоді всі хворіли, були наче п’яні.
Ми тримали корівку, ось і вижили. Варили в молоці листя з яблуні, щавель.
Було в мене двоє дітей: Валентин та Євген. Сусіди розповідали, що їздили до Старобільська. Був там “Торгсін”, який за золоті гроші, золоту обручку або сережки видавав трошки муки. Діти падали з голоду, на вулицях валялися мертві або вмираючі люди. У сусідніх селах теж панував голод. Були випадки, коли люди з нашого села знаходили в погребах небіжчиків”.
Ще один документ, який публікувався в “Червоному колгоспнику” від 6 жовтня 1932 року: “За постановою Всеукраїнської спілки мисливців та рибалок полювання на куріпок забороняється на протязі 1932—33 р. Винні в порушенні цього притягатимуться до судової відповідальності й відбиратиметься мисливська зброя”.
Звісно, що не турботами про куріпок викликана заборона полювання, а в прихованій формі голодних людей позбавляли будь-якої їжі, а також влада мала можливість відібрати зброю в тих, хто, ймовірно, міг чинити опір.
У Старобільській газеті тих часів “Степова комуна” часто друкували матеріали, які відображали стан хлібоздачі. Тих, хто завдання не виконував, карали: розкуркулення, насильницьке вигнання з рідної оселі, виселення разом із сім’єю у північні райони. Застосовували найстрахітливішу кару, яка передбачала колективну відповідальність усіх, тобто вписування села на “чорну дошку”, що означало позбавлення всіх продуктів харчування.
У числі від 16 січня 1933 року надруковано, що таке покарання застосовано до всіх мешканців Байдівської сільради згідно з постановою Старобільського райвиконкому: “За опір плану хлібозаготівель і злісний саботаж Байдівською сільрадою… райвиконком постановляє Байдівську сільраду — колгосп “Перемога” і одноосібний сектор — занести на чорну дошку. У відношенні Байдівської сільради вжити слідуючих заходів:
1. Припинити кооперативну і державну торгівлю з цією сільрадою, колгоспом, окремими колгоспниками і одноосібниками. Весь крам, що є в торговельних організаціях Байдівської сільради, вивезти.
2. Цілком заборонити торгівлю колгоспом, окремими колгоспниками та одноосібниками як в селі, так і в місті, на базарі.
3. Припинити будь-яке кредитування, провести стягнення кредитів, інших фінансових зобов’язань, а також видані кредити повернути.
4. Оголосити чистку колгоспу “Перемога” від куркульських та контрреволюційних елементів, вислати їх в далекі місцевості Півночі”.
Про критичну ситуацю на селі й масовий голод може свідчити газетна інформація від 22 січня про те, що в селі Байдівці серед одноосібників викрито 22 ями, де знайдено 13,24 центнера хліба. Тобто в людей відібрали останні продукти харчування.
Коли розпочалася весняна сівба, в села завезли зерно для посіву. Однак ніщо не могло втримати голодних людей: ні віками освячене плекання майбутнього врожаю, ні загроза отримати за кілька кілограмів тривалий термін ув’язнення.
Так, газета від 5 травня повідомила: “За крадіжку засівного — 10 років”. В інформації йдеться, що бригадир Р. із Верхньої Покрівки крав із сівалки пшеницю. Виїзна сесія нарсуду засудила його до 10 років позбавлення волі.
А в селі Титарівка, коли сіяли пшеницю, двоє колгоспників украли по три кілограми пшениці. Голова колгоспу Юрченко, який не втратив милосердя, пояснював це так: “Люди голодні, що ж зробиш? До суду віддавати ні за віщо”. Однак партійний орган кваліфікував цей доброзичливий вчинок дуже суворо: “Юрченко зраджує колгоспників, зраджує партію, бо захищає ворогів колгоспної власності”.
Сумнозвісний “закон про колоски” діяв немилосердно, бо мешканка села Кам’янка за те, що стригла колоски, отримала вісім років позбавлення волі “з відбуттям присуду в далеких місцевостях Союзу”.
Після 1933 року спорожніли українські села на Старобільщині, які через два-три роки змушені були заселити нові мешканці, а в селі Калмиківка навіть колгосп назвали “Івановський більшовик”, бо сюди переселили людей з Івановської області Росії. 

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"