Преосвященний владико, високоповажні представники української влади, шановні делегати і гості VІІІ з’їзду Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка!
Лише півроку теперішня подія в житті нашого Товариства відокремлює нас від історичної дати, яку відзначала Україна як національну — 140-річчя створення “Просвіти”, що була, як ми пересвідчилися, покликана мобілізувати націю на відстоювання власного українського мовно-культурного простору, який відбирали, відчахували край за краєм, землю за землею поневолювачі, накидаючи нам свої порядки і свої мови…

Орган Центрального правління ВУТ “Просвіта” — “Слово Просвіти”, який очолює лауреат Національної Шевченківської премії Любов Голота, став найзмістовнішим культурологічним тижневиком в Україні.
За звітний період вийшло кілька десятків книжок, виданих Видавничим центром “Просвіта” на чолі з Василем Клічаком, які отримали не лише схвальні оцінки читачів, а й відповідні відзнаки на книжкових форумах. Маю на увазі розвідку Ростислава Радишевського та Володимира Свербигуза “Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко” та “Декамерон” Бокаччо у неперевершеному перекладі Миколи Лукаша. Текст перекладу віднайшов в архівах і підготував до друку поет, літературознавець, перекладач, Шевченківський лауреат Леонід Череватенко.
Було продовжено видання словників у серії “Словники України”, а саме “Тлумачний словник української мови”, “Російсько-український словник термінологічної лексики” Наталки (Надії) Шило, словник-довідник “Україна в словах”, підготовлено до друку “Академічний словник української мови”, видано прозові й поетичні твори сучасних українських письменників: Івана Драча, Миколи Стеблини, Василя Фольварочного. Автори Видавничого центру “Просвіта” здобули найвищі державні нагороди — Національні Шевченківські премії в галузі літератури: це безсмертний Анатолій Погрібний за книжки “По зачарованому колу століть”, “Поклик дужого чину” (2006), а також видатний поет-сучасник Микола Воробйов за книжку поезій “Слуга півонії”, видану також Видавничим центром “Просвіта”.
Лауреатом літературної премії імені Лесі Українки за книжку для дітей “Тарасове перо” (2006) став наш автор, письменник Євген Білоусов.
Учителям-словесникам, історикам і широкому загалу адресована книга статей Миколи Жулинського “Він знав, “як много важить слово”, присвячена І. Франкові, Вадима Пепи “Україна в дзеркалі тисячоліть”, Любові Голоти “Сотворіння”, монографія Ольги Малюти “Просвіта і Українська державність”, монографія родини Дем’янчуків: “Українське краєзнавство: сторінки історії”, монографія Тараса Лепехи “Українознавство”, монографія Володимира Скляра “Етнічний склад населення України (1959—1989 рр.): етномовні наслідки російщення”, книга про різноманітний національний рослинний світ Андрія Кондратюка “З вишневого саду”, поезії автора з Луганщини Василя Старуна… А твори Ющука? Пономаріва? Лариси Масенко, Івана Дзюби! Перелік можна продовжити.
Продовжуємо реалізовувати великий національний проект “Кобзар” Т. Г. Шевченка — в кожну оселю”. Загальний наклад його — понад 500 тисяч примірників.
Назву ще один великий проект — “Етнічна музика України” надзвичайно актуальний, тому що маскульт може остаточно перемогти українську культуру — видано вже 28 компакт-дисків.
Зреалізовано великий проект “Дитяча колекція” — спільно з компанією “Атлантік”, яку очолює також член Центрального правління Юрій Гандзюк. Це диски для дітей молодшого і старшого шкільного віку, пізнавально-просвітницькі комп’ютерні ігри українською мовою. Сподіваємося, що держава зацікавиться проектами і продукуватиме їх на замовлення Міністерства культури і туризму, а також Міністерства освіти і науки. Бо, зокрема, на тих дисках — історія України і світу, видатні композитори, художники, традиції нашого народу, світ рослин і тварин, уроки іноземних мов і багато іншого.
Молодіжна субкультура з неодмінною складовою насильства та вбивств поширюється з неймовірною швидкістю. Культура не ділиться ні за статевим, ні за віковим принципом. Вона не може створюватися щоразу наново, а може лише збагачуватися поколіннями. Чим, власне, і займаються просвітяни — чи то в Одесі, чи в Чернігові, чи у Вінниці. Розрив культури між поколіннями — це не просто погибель, це анігіляція всього попереднього досвіду нації, здичавіння молодих, на чому, власне, й зосереджують увагу продуценти цього отруйного пійла. Українців принижують послідовно, щоденно. І ми вже не помічаємо того, що Шустера сприймаємо як належне, з його чужим словом і ворожою установкою для української нації — роз’єднувати, протиставляти і зіштовхувати.
Приниження не можна терпіти до безкінечності. Нові господарі, що висадилися на роздоріжжя вседозволеності й прихватизаційних процесів, переконані, що лише долар все забезпечує, все вирішує в економіці та політиці, свідомості. Тому й з’являються у свідомості руйнівні стереотипи, чуже слово, аби зруйнувати духовний код нації. Щоб ми незабаром не змогли прочитати навіть Шевченків “Заповіт”. І це не тому, що “просунута” молодь так пішла вперед, а тому, що вона неспроможна осягнути того, про яку Україну писав Тарас Григорович, для чого він це робив далеко від рідної землі.
Духовні диверсії й клонування поширюються. І декому здається, що мети досягнуто: українства вже не існує в політичному гетто телебачення. Рано, панове! Ми є, “Просвіта” існує, і свідома того, що організація повинна набирати потужностей за рахунок власних ресурсів.
Колись я почув, як один з учасників шоу “Свобода” з якимось дивним неукраїнським прізвищем сказав, що “в економіці сумління нема”. Можливо, для них і нема. Але в усьому мусить бути сумління. І носієм цього національного сумління була і є “Просвіта”.
Завдання наші непрості. Не робитиму зараз повного переліку цих завдань: ми розробимо на нинішньому VІІІ з’їзді програму діяльності “Просвіти” на наступні роки. Вже сьогодні, зібравши всі наші ресурси, нашу волю, зробимо новий крок у завтрашній день. Адже цей день уже відмінний від того, що ми мали за цей звітний період.
Інформація панує над світом, дуже швидко шириться. Але ми не повинні лише консервувати те, що було, адже можемо так усамітнитися. Ми даємо собі звіт, що не зможемо найближчим часом взяти владу повноформатно у свої руки — маю на увазі українську силу. Ми розуміємо, що попереду ще чекають складні випробування на відстоювання національного, адже це робити надзвичайно важко. Перед нами стоять інші виклики, які супроводжуються, до того ж, світовою кризою. Але причина політичної й економічної кризи зумовлена одним — кризою духовною, нівеляцією культури, руйнуванням духовного осердя людського життя.
Кожен день — це нові виклики. І ми повинні бути змобілізованими, готовими до дії й саможертовними. У цьому й полягає сенс діяльності просвітян. Робота партій, хоч би як патріотично вони називалися, періодична. Наша ж робота щоденна.
Після 11-серійного просвітницького художнього фільму “Заповіт”, присвяченого життю і творчості Шевченка, ми виготовили чотирисерійний художній телефільм “Березовський” з циклу “Слава України”, присвяченого великим синам нашого народу. Тут треба подякувати саможертовним митцям — Леонідові Мужуку, членові Центрального правління Товариства, а також Валентинові Мисливому. Зараз триває робота над другим фільмом, присвяченим генієві української музики Бортнянському.
Великий успіх “Просвіти” — випуск на екран 26-серійного анімаційного фільму “Лис Микита” за однойменною поемою Івана Франка. Фільм створений колективом на чолі з членом Центрального правління Володимиром Кметиком. Це перший такий анімаційний серіал за часи незалежності України. На черзі подібні серіали “Тарас Бульба”, “Казки великого міста”.
Особливо хочу наголосити, що наша співпраця з Українською Церквою Київського Патріархату та Греко-Католицькою Церквою зараз не менш важлива, ніж у часи, коли засновувалася “Просвіта”.
Люди довіряють церкві, люди вірять “Просвіті”, й ми маємо виробити спеціальні програми наших спільних заходів, які підтримали б український дух, національну душу, які б сказали нації: “Духа не угашайте!” І тут якомога скоріше потрібна Тарасова церква.
Сьогодні у складі ВУТ “Просвіта”: міських об’єднань — 23, районних — 242, міськрайонних — 121, первинних осередків — 5343, колективних членів — 131.
Загальна чисельність членів “Просвіти” — 285 637 (з них пройшли перереєстрацію 87 %).
За звітний період створено нових: первинних осередків — 182; районних об’єднань — 15; залучено до лав “Просвіти” 18 075 нових членів.
Більшість осередків створено в навчальних закладах, закладах культури, військових частинах. Головна агітація — розповсюдження видавничої продукції “Просвіти”.
Найчисельніші обласні об’єднання: Тернопільське — близько 12 тисяч членів; Івано-Франківське — близько 16 тис.; Львівське — близько 15,5 тис.; Черкаське — 8,5 тис.; Чернівецьке — близько 7 тис.; Миколаївське — близько 6 тис.
У цих об’єднаннях пройшли перереєстрацію від 80 до 90 % членів “Просвіти”.
Вдалося налагодити роботу Дніпропетровського, Волинського, Закарпатського обласних об’єднань.
Добре поставлена робота в Черкаському, Хмельницькому, Сумському, Луганському, Кіровоградському, Донецькому, Чернігівському обласних об’єднаннях.
Тамтешні просвітяни беруть найактивнішу участь у проведенні всеукраїнських заходів згідно з планом діяльності ВУТ “Просвіта”, зокрема, в дитячих конкурсах “Диво калинове” ім. Д. Білоуса та “Палітра українського слова” (конкурс плаката і малюнка), проводять всеукраїнські фестивалі “Джерело талантів” (Донецьк), “Коляда” (Рівне) та інші. У цих областях також краще відбувається перереєстрація членів “Просвіти”.
Найліпше поставлена робота зі студентською та шкільною молоддю в Миколаївській, Хмельницькій, Черкаській, Луганській, Донецькій областях.
В Івано-Франківській області краще вдається створювати сільські первинні осередки, їхній досвід варто запозичати.
А тепер — про наші духовні первні. Чому ми приділяємо значну увагу історії нашої нації — і далекоминулій, і новітній? Тому, що тенденція розглядати вітчизняну історію лише як історію помилок, непорозумінь і кривавих взаємопоборювань, як історію поразок порівняно з іншими націями є неприпустимою. Це закріплює комплекс меншовартості, нав’язує дефект нормальності: гляньте, як непомітно формується думка про те, що потрібно відмовитися від власної ідентичності, перестати бути українцем, якого заштовхують у шаровари та вишиванки, аби боротися в рекламних роликах з колорадськими жуками. Від нас вимагають, аби ми змінили свій цивілізаційний код, щоб не стали успішною нацією.
Як запевнюють соціопсихологи, позитивний погляд на себе і групу, до якої належиш, є природним і наснажуючим, у той самий час як самоприниження і низька оцінка своїх груп — ознака глибокого психічного неблагополуччя, яке послаблює колективну волю і дезінтегрує великі людські масиви. Ось чому ми, просвітяни, популяризуємо позитивні сторінки нашої історії, такі як битва під Жовтими Водами, Конотопська битва, новітній Майдан, не додаючи смутків до розчарувань, які справді були. Але згадаймо слова одного з філософів, який зауважив, що коли відходить начальство, всі починають очікувати нового, забувши, що найвищим начальником є Христос. Хіба нам потрібен наглядач, погонич, цензор, керуючий, указуючий, регламентуючий?.. Саме тому наша акцентована патріотичність, як дехто потрактовує нашу просвітянську позицію, означає фундаментальну загальнолюдську потребу самоповаги та поваги до власного роду і нашої унікальної історії.
Тому формула “Ми — сильні”, до якої почали вдаватися претенденти “на президента”, є переконливою, бо ми таки сильні без міфологізації своєї минувшини — і далекої, і близької. Ми з вами робили, творили свою новітню державу, перебуваючи в меншості, але ми зміцнили моральне здоров’я своєї нації. Нам слід зробити все можливе, аби гнітючі комплекси і настрої меншовартості, які системно нам нав’язують, були знівельовані висотою нашого духу і міццю віри. І наша історія є найуспішнішою! Адже через століття уярмлення ми відродили Українську державу. Ми не дамо себе ошукати — чи наступного року, чи запевняючи себе, що наше місце в Європі заброньоване сотні років тому. Адже ми — самодостатня нація, і Захід в жодному разі не є ані ідеалом людського розвитку, ані моделлю для наслідування. Ми — українці. І це значиміша категорія, аніж європейці… Бо за нашими плечима — тисячолітня історія творення своєї культури, мови, ментальності людьми з глибокими почуваннями, вірою в Бога, вірою в самих себе.
У найближчій глобалізаційній перспективі Україна перебуває не в найгіршій позиції, незважаючи на демографічну кризу: все-таки ми, українці, належні до білої раси, зберігаємо абсолютну більшість у країні: наші люди, як засвідчило останнє десятиріччя, вельми адаптивні, здатні виживати за найтяжчих умов, до чого не спроможний жоден європейський соціум, адже, навчившись, а точніше, пристосувавшись (укотре!) жити на руїнах, ми не втрачаємо віри в себе, в свою перспективу, в свою Україну. Воля до життя, воля до благополуччя дає нам надію на завтрашню Україну.
Наш девіз актуальний, як і 140 років тому: працювати на відродження України необхідно постійно і всюди, не співвідносячи свою діяльність із політичними реаліями чи політичними лідерами, яких виставила політична короткочасова кон’юнктура… Неналежна увага теперішньої влади до просвітницького руху має ту саму природу, як і неувага до творчої української інтелігенції, думка якої ігнорується, або завалюється, захаращується монбланами актуальних політтехнологічних “стратегем”…
І принцип, за яким ми діємо, як і діяли наші попередники, сформульований задовго до нас, встиг стати девізом Римського клубу, і не втрачає актуальності: мислити глобально, діяти локально.
Наші ж національно-демократичні партії хочуть і мислити, і діяти глобально, усуваючись від щоденної, часом невдячної копіткої роботи над малоформатними справами, які день у день здійснюють Я. Пітко, П. Арсенич, П. Шимків, Л. Філонов, О. Олексюк, В. Семистяга, С. Савченко, М. Олійник, В. Чепурний, О. Степанченко, О. Шевченко інші. Завдяки “Просвіті” постали Дні Героїв Крут, День писемності та мови, програма “Малі міста України”. Саме просвітяни першими заговорили про Геноцид 1932—33 років, Героїв УПА, Січових Стрільців, трагедійні долі жертв операції “Вісла” і т.ін. (Книга Аркадія Сидорука).
Становий хребет “Просвіти” — це вчителі, викладачі вищих шкіл, лікарі, бібліотечні та музейні працівники, економісти, літератори, актори, журналісти, які, здобуваючи свій кусень хліба в щоденних трудах, знаходять і час, і енергію для добрих просвітянських справ… Це в їхніх руках український духовний меч, животворяще слово — честь їм і слава!
Кожен самосвідомий українець — це просвітянин. Просвітяни — це справді українська інтелігенція, а не новий соціальний реєстр брокерів, менеджерів, рієлторів, охоронців, які мають певні достатки і відгороджені від українського духовного простору байдужістю та ситістю. І ви не воюєте за переділ власності, майнових комплексів, земельних угідь, не тонете в щоденних чварах за шмат “гнилої”, а є свідомими діячами (від слова “діяти”) українського світу… Від численних політтехнологів, які працюють на замовлення, залишаться самі калькулятори й архівні звіти, від вас залишиться озонний український простір, в якому не задихнуться наступні покоління.
Ми всі навчилися розмежовувати брехню й правду, і нас не спокусять роки маніловщини, як це сталося нещодавно, в період гарячих азартних політичних баталій… Лише справді українська справа, українська перспектива, український прорив, українські пріоритети з державною українською мовою, з українською культурою, з українською повносущно-змістовною Україною… Українське вухо збридилося чути брехню, порожні обіцянки, і для нього слова “справедливість”, “правда”, “Україна”, що нацією виносяться вище законів, — не просто слова, а великі змісти, моральні категорії, які зіставлені з реальними справами… Нас уже на макусі не проведеш…
Політичне національне мямлення, невиразність позиції в українській справі свідчать про суцільні протяги в мізках тих політиків, які хотіли б родичатися з катами, і чекати виконання вироку… Ми мусимо, нарешті, дізнатися від них, яку Україну ми будуємо, — хіба лише ту, в якій обіцяють до 2012 року подолати бідність, що нагадує Хрущовські обіцянки жити при комунізмі вже 1980 року, чи з великим цивілізаційним майбутнім, де нічого українського вже не буде. Виходить за Євгеном Дударем: “Будемо жити у великий час, а думати про калабані й вибоїни на шляхах”…
Невиразність національної ідеології, яка панувала донедавна, саме і спричинилася до поділу України на Східну і Західну, до духовного вакууму в сфері культури, який видно неозброєним оком: розбіжності між заявами окремих лідерів про духопіднесеність і далекими від моральності пріоритетами тієї бульварно-телевізійної тусовки, що клонується по всій Україні, по всіх касетах, тусовки, яка нахабно лізе в людські душі, тусовки, яку настирливо ставлять у центр суспільної уваги, аби з’ясувати: вкрадений чи не вкрадений Фірташем газ. І що краще: порожні прилавки магазинів чи порожні гаманці?!
Усе національне, питомо українське виноситься за дужки. Ядучо, єхидно, по-вольтерівськи виглумлюється все ваговите, святе, над нашим минулим чинять розправу мовчанням… Відверті феесбівські агенти ведуть відкриту антиукраїнську пропаганду, залякуючи, пресуючи молодь в ім’я відновлення “большого отєчества”. Рейтингово-прибуткова політика ігнорує українську складову в сфері культури та інформації, потрактовуючи послідовні дії Президента України Віктора Ющенка в цій сфері як певні дивацтва слобідського мрійника.
Інформаційно-тусовочна “свобода” без берегів загрожує розмити стійке духовне ядро української нації, якщо ми усіма можливими способами не протидіятимемо цьому.
Завтрашнє України нас не просто цікавить, воно нам болить, нам, носіям рідного слова, українських традицій, української ментальності, які перейняті відповідальністю за те, якою повинна бути Україна ХХІ сторіччя… І дихотомія її розвитку для нас не є проблемою, якою її будувати: з Богом чи без Бога. Зрозуміла річ — із Богом, і з Українською Церквою Київського Патріархату та Греко-Католицькою…
“З Богом” — це найважливіший постулат… І жити з Богом і за Богом неймовірно тяжче, аніж без нього, коли все дозволено, коли нехтують усім святим, родом, мовою, людськими приписами. Коли не потрібно зважати ані на історію твого роду, ані на зло — велике і мале… І для нас, просвітян, не існує альтернативи в цій царині.
Для парафіян церков Московського патріархату зацитую відверту українофобську сентенцію, виголошену відомим богословом, дияконом Андрєєм Кураєвим напередодні виборів Патріарха всієї Руси-Московії: “Может даже показаться, что избрание украинца на московский престол сблизит наши народы, устранит угрозу окончательного отрыва православной Украины от России. Я полагаю, что это иллюзия. Во-первых, для идеологов не важны перемены в стане врага. Враг поступил умно? Значит, он стал хитрее и опаснее, и тем скорее надо его добить. Во-вторых, националистические украинские идеологи понимают, что украинский патриарх в Москве — явление временное. Пройдет еще 10—15 лет. Закроется ли за это время расчесываемая ими тема “многовековой борьбы украинцев с московским засильем? Нет”. (№ 2, 27 січня 2009 р.).

Ось чому ми повинні підтримувати свого Патріарха і свою Помісну Православну Церкву, сприяючи їй всюди в її самоствердженні, співпрацюючи з нею за багатьма програмами, які ми погодимо найближчим часом.
Не можу обійти увагою і не менш важливої проблеми п’ятої колони, яка себе особливо чітко позиціонувала після амністії сепаратистських спроб Сєвєродонецька 2004-го. Рупором її став недавній прем’єр-міністр України Дмитро Табачник, який варить не лише “супи качині по-українськи”, а й готує за давніми рецептами Шульгіна—Струве отруйне зілля для українців, яких він біологічно не терпить лише за те, що ми на своїй землі — вже стільки тисячоліть! — протидіємо різним каганатам: від Хазарського до Ахметовсько-Губського…
Принагідно хочу подякувати членові Центрального правління ВУТ “Просвіта” Юрієві Гнаткевичу за його своєрідний “антидюрінг” — книгу-відповідь “Антитабачник”… Адже п’ята колона двоскладова: одна проросійсько-імперська (під Путіна), а друга — космополітична, яка впритул не хоче нас бачити й уявляти українство як цілісний етнос, що має такі самі права, як, скажімо, євреї: в своїй державі називатися титульною нацією. Ми можемо (за Табачником) існувати лише як політичне утворення, як це донедавна було — радянською спільнотою…

“Просвіта” впродовж усього періоду свого існування сприяла ідентифікації людини на всіх рівнях: фізичному, психічному та метафізичному, виробляючи сукупно світоглядні ідеї, принципи, орієнтири для тих загублених, заблуканих в асиміляційному океані людей, які рано чи пізно питають себе або інших “А хто я є?”
“Просвіта” покликана давати відповідь і вчора, і сьогодні, а особливо завтра, на сучасному цивілізаційному рівні самоідентифікації. Відповідь на це питання “я є українець” — з великим минулим, з власною історією, з великою культурою і розробленою мовою, ми означуємо собою не лише власний національний український простір, який тисячоліттями обороняли наші пращури, а й позначаємо своєю присутністю світовий простір, витворивши внаслідок різних причин і обставин таке явище, як “світове українство”. Великі напруження політичні, культурні тривають там, де нас, українців, не хочуть знати як окремішність, а всі й далі прагнуть уподібнити до себе або ж підпорядкувати собі. Тому боротьба за себе — це не компанійщина, це боротьба у великому й малому, в повсякденні, коли ми з гідністю відстоюємо право на власну державу, а не державу олігархів, зайд і пристосуванців… Державу з українською державною мовою, а не мовою Затуліна і Табачника, з власною високою культурою Марії Стеф’юк, Мирослава Скорика та Євгена Станковича, а не Алли Пугачової, якій подаровано радіо в Україні прем’єр-міністром.
Ми ж обстоюємо право на великий інформаційний простір із власними українськими телеканалами і телеведучими, а не відрядженими до нас ідеологами чужої держави.
Тому “Просвіта” зобов’язана не лише заявами, зверненнями до всіх рівнів влади апелювати, але сама входити, втручатися в інформаційні реґіональні простори, як це робить Леонід Філонов у Вінниці чи Ярослав Пітко у Львові, Володимир Семистяга на Луганщині чи Микола Кульчинський на Полтавщині.
Беріть ініціативу в свої руки. Гуртуйте коло однодумців, впливайте, відвойовуйте своє всюди.
Хто в нас досліджує проблеми впливу інформації, втручань у наше національне життя? Хто виробляє і для кого рекомендації, аби запобігти катастрофічним процесам нівеляції української людності? Якщо Росія недвозначно прагне утримати Україну в зоні її впливу, зокрема і в мовному, інформаційному, політичному, а відтак і економічному, а Європа готова зректися нас, що вона продемонструвала нещодавно, то є лише одна протидія цьому процесові — це протидія свідомого українства, виразниками якого є ви.
І вся новітня історія України — від здобуття незалежності до формування ідеологічних засад нашої виболеної державності — це робота свідомого українства. Так, ми всі усвідомлюємо, що доба мітингів минула… Настала доба малих локальних справ: це тоді, коли ми йдемо в аудиторії до студентства, коли поширюємо українську книгу, український телефільм, українські комп’ютерні ігри для дітей… Чому ми полишили напризволяще тисячі бібліотек і не активізуємо в них культурницьке життя?! А занедбані сільські клуби, які не стали “народними домами”?
Не покладайтесь на чиновництво, робіть це самі. Проводьте вечори, мистецькі акції, несіть рідне слово, гуртуйтеся в хорові, співочі колективи… Чого чи кого чекаємо? Що “ширка” нам подарує і мову, й культуру, і робочі місця, зміцнить традиційний інститут сім’ї, рекультивує занедбані землі, відбудує втрачені галузі й піднесе освітній рівень у державі з відтвореним або ж розширеним набором мотивацій до науки, знань, до високого світу культури? Це справа для нас. Головним ресурсом нашим є майже 70 % свідомого українства. Наші трудові, інтелектуальні, навіть фінансові ресурси достатні для того, щоб тижневик “Слово Просвіти” виходив кількасоттисячним накладом, а не обходився кількома тисячами. Ми зобов’язані створити власний медіахолдинг, щоб розрізнені малотиражні видання перетворити на змістовне високопрофесійне інформаційне джерело.
Ми зобов’язані створювати власні сайти, щоб в Інтернет-павутиння ловити інших, а не потрапляти самим. Інформаційний простір слід відвойовувати.
Якщо ми стверджуємо, що головним ідеологом України є Тарас Шевченко, то чому акція “Кобзар” в кожну сім’ю” є справою лише Центрального правління і Видавничого центру?! Чому ми й досі не налагодити міжобласного обміну книговиданнями, щоб книжки, видані, наприклад, у Маріуполі, де активно працює Анатолій Мороз, який видав 10 книжок, потрапили до Львова, Сум, Харкова, Чернігова?
Книгорозповсюдження передбачає і відвойовування книгарень у місцевих органів влади. Ми, координуючи свою діяльність, повинні створити єдину недорогу серію бібліотечки “Просвіта”, одноформатну, однотипну, сформувавши, відповідно, авторитетну редколегію… Просвітяни — це найавторитетніші люди в суспільстві, й тому необхідно відроджувати лекторії, робити тематичні вечори, літературні фестивалі, театральні імпрези.
Центральне правління “Просвіти” спільно з видавництвом “Дніпро” видало серію портретів діячів старої “Просвіти”. Пора започаткувати видання нарисів, портретів “Просвітяни нової доби”, до якої належить когорта українських діячів, серед яких я хотів би виокремити передовсім Івана Ющука, Анатолія Погрібного, Олександра Пономаріва, Романа Іваничука, Бориса Пастуха, Павла Чучку, Василя Чепурного, Володимира Семистягу, Дмитра Павличка, Ярослава Пітка, Петра Арсенича, Василя Глаголюка, Степана Волковецького і багатьох інших, долучивши до змістових нарисів їхні виступи, роздуми, есеї…
Відбувається зміна поколінь, тому співпраця з “Молодою Просвітою” як з нашим резервом, з нашим ще не до кінця освоєним ресурсом, потребує нових підходів і нових програм.
До речі, ми, започаткувавши позаторік акцію “Пошануймо могилу безневинно убієнного в часи Голодомору Хрестом”, розраховуємо на пошукову діяльність саме “Молодої Просвіти”, так само, як і в спільних з обласними адміністраціями акціях “Дніпро — ріка єднання”, до якої хочемо вже в канікулярний період залучити студентство, яке б від північних вод Дніпра аж до його гирла на кількох різноємних суднах провело зустрічі з населенням обох берегів Дніпра, пронесло ідею, що ми велика нація, напоєна тисячолітніми наснажливими водами Славутича, по обох берегах якого творилася єдина для всіх українців мова і культура.
Тому цілком логічні наші проекти “Стодола”: створення мандрівних театральних труп і вертепів, які пройшли б не лише всією територією України, а й сусідніми землями в сусідніх державах, де українці є автохтонами, і за часів незалежності особливо потерпають від прискореної асиміляції. Це стосується передовсім українців Росії, Румунії, Словаччини. Тому наше прагнення інтегруватися до Європи є природним, аби не перетворюватися на буферну зону, на міграційний відстійник…
Через те наше звернення до всіх гілок влади надати цьому проекту організаційну і частково фінансову підтримку (“Європа — наш дім”) залишається актуальною.
Не робитиму повного переліку тих заходів і вимог, що складають програму нашої діяльності на наступний період, оскільки ви ознайомитеся з нею в ухвалі, яку прийматимемо з’їздом. Проте не можу не зупинитися окремо на наших законодавчих ініціативах, зокрема, на двох проектах законів — “Закон про мови в Україні” та “Закон про статус української мови як державної”, а також на проекті закону “Про засади мовної політики в Україні”, які були широко обговорені на шпальтах “Слова Просвіти” і пролежали на столах керівників комітетів і фракцій понад рік. Хай вам тепер стане зрозумілим, чому не може існувати стійка коаліція національно-демократичних сил у Верховній Раді України, чому не реалізовувалась програма гуманітарного розвитку України і хто, підступно маневруючи, відводив парламентську більшість від схвалення усіх трьох законів, аби остаточно поставити крапку на російській мовній проблемі в Україні. Прийняття цих законів не хотіли ті, хто закамуфлювався під патріотів України, і в середовищі БЮТ, і НУ-НС. Про Партію реґіонів не говоритиму, як і не зупинятимусь на темі, хто і чому оголосив війну Президенту України. Але від нас, просвітян, свідомих українців залежить доля України. Через те ще раз згадаю слова апостола: якщо з нами Бог, то хто проти нас?
Незважаючи на те, що з’явилися нові, дуже ефективні способи контролю чужої території, такі, як мережеві корпорації продажу товарів і послуг, мережі телекомунікацій, банки — такі собі інформаційні парасолі, які надають можливість впливати на свідомість українців без військової експансії, а через інфраструктуру, культурно-цивілізаційну експансію. Національні культури можуть стискатися, згортатися в пружини, щоб здетонувати одномоментно, як це було, наприклад, у Чечні чи в Косові… Справді, світ змінився з точки зору інтенсивності контактів культур і цивілізацій, світ уніфікується, але при всіх розмивних, знеосіблювальних, уніфікуючих хвилях, які накривають світ, національне увиразнюється й ущільнюється — і серед малих міноритарних груп, і серед великих етносів, до яких належать українці. І всі оплачені прогнози про наше швидке зникнення є просто нісенітницею.
Ми є великою нацією, і просвітяни — сіль її. Так, це ми є носіями нового світогляду, в якому немає місця холуйству, запопадливості перед новочасними лихварями та шинкарями, немає місця меншовартості, розпачу і зневірі. Так, ми справді сильні на власній рідній землі, бо з нами Бог і Господом дароване Слово, яке ми покликані плекати, обороняти, берегти і духовно наснажувати.
Слава Україні!
Слава Вам, просвітяни!