| Голодна смерть дітей київських дитбудинків |
|
| Написав Ольга ПУГАЧ | |||
| Четвер, 22 листопада 2007, 01:01 | |||
|
(уривок зі статті) Опанас Юрачківський працював у школі учителем української мови та літератури у селі Клембівка Ямпільського району на Вінниччині. Селяни добре знали цього вчителя і любили його. Щотижня він читав для них лекції у сільбуді, передплачував на сільбуд багато газет та журналів. Був Опанас Юрачківський на селі людиною помітною. У 1930 році О.Юрачківський був заарештований, у чому звинувачений – не сказали. З Вінницької тюрми перевезли до Житомирської, а далі – на Північ. Зрештою опинився на будівництві Біломор-каналу. У ті роки багатьох арештовували за підозрою у причетності до СВУ, але що інкрімінували йому – так і невідомо. Профілактика. Його дружина, Євдокия Іванівна, з дітьми переїхала до Києва, провулок Глибочицький, тепер це вул. Коперніка. У сім’ї – трійко малих дітей: Павло 10 років, восьмиріч Леся та трирічний Роман. Чорноробом на заводі Артема – таку роботу мала Їх мати. За це вона отримувала картку на 150 грам хліба на день та зарплату, якої вистачало, щоб купити лише один буханець хліба на місяць. Тому молодших дітей Євдокия Іванівна змушена була віддати до дитбудинків – їх називали приютами. Леся була серед старших дітей, малих школяриків різного віку. Їх у дитбудинку було до 300 душ. Малий Роман був у іншому, меншому дитбудинку для дошкільнят. Обидва приюти були десь на Подолі. Часом на прогулянці Леся бачила меншого братика, та ховалася од нього, бо боялася, що він буде плакати, а її за це виженуть з приюту. У 1932 році старших дітей, серед яких була і Леся, на літо вивезли на сільгоспроботу до села, можливо десь у районі Ржищева. На осінь того ж року з 300 дітей приюту залишилось лише троє дівчаток. Годували погано, діти їли, що підберуть, зелень усяку, тож усі померли, як казали, від дизентерії. Жінка, що наглядала за дітьми, сказала дівчаткам: одну ми залишаємо собі, а ви двоє платтячка і кофтини лишайте, бо цій дівчинці треба, а самі їдьте додому, шукайте своїх мамок. Посадили їх у самих трусиках у товарняк, а діло було на Покрову, і поїхали ці дівчатка шукати своїх. А вид вони мали – як скелети, без одягу це було добре видно. Так запам’ятала своє прощання з дитбудинком Леся. Коли мама послала Павла подивитися, як там у приюті малий Ромчик, якийсь чолов’яга на Павла гримнув: «Чего тебе нужно?». Дізнавшись, що той шукає братика, він прочинив якісь двері і промовив: «Вон там ищи!». За дверима була купа дитячого взуття і якесь лахміття. – «Никакого детского дома тут больше нет», – пояснив чоловів. Дітей і справді не було. Ім і до сьогодні так ніхто і не пояснив, де поділись діти, де їхній Ромчик? Вже пізніше, коли кадри кінохроніки показували на увесь світ з Майданека і Освенціму гори з дитячого взуття, Павло Юрачківський з болем відзначав для себе, що вперше він таке бачив у дитбудинку на Подолі. Років сім-вісім тому на Подолі, недалеко від того місця, де був дитбудинок, почали будувати церкву, і збудували. Коли екскаватори рили рови під фундамент, то у розсипі землі було безліч кісток, саме дитячих, маленьких. Вже майже 80-річний Павло Юрачківський ходив на те будівництво, бачив усе те на власні очі і пробував говорити про це з батюшкою, який був там присутнім: «Тут недалеко були дитячі будинки, діти з них десь поділись, то може їх саме тут закопували, може то їхня могила?». Святий отець на те промовчав. 12-річного Павла Юрачківського до дитбудинку мама не віддавала. Щоб не вмерти їм з мамою з голоду, він намагався заробляти – торгував папіросами на вулиці біля заводу Артема, якраз біля Лук’янівської тюрми. Щодня він бачив, як на роботу та з роботи їхав на красивому, певно американському, лінкольні начальник НКВД України Балицький (пізніше був своїми ж розстріляний). Також щодня, без винятку, до тюрми стройовим кроком вели в’язнів, групами по 50 – 100 чоловік. Ішли вони і з боку Подолу, і від центру. По боках – міліція. Було їм по 30-40 років, вік, коли людина найміцніша. Також він бачив, як на Дігтярівську під’їздили і від’їздили машини, які у народі називали «чорні воронки». Піймали Павла на тій торгівлі з голоду та покарали маму за погане виховання: надалі вона мусила працювати вже без оплати. Та хороші люди трапляються усюди. Усупереч вказівці, їй таки платили, але так, «щоб ніхто не знав». Ніхто й не виказав. Це були 1930-1934 роки у Києві. «Я тоді нічого не розумів, що відбувається. Я знав, що я голодний, що мені погано, що усім погано. Але тільки дорослим я усвідомив, через що ми пройшли, через що пройшла Україна» – так коментує побачене і пережите просвітянин, доцент кафедри фізики НТУУ «КПІ» 85-річний Павло Опанасович Юрачківський, чоловік нині покійної незабутньої Зеновії Тарасівни Франко. Якщо усе вище сказане стулити докупи, то виходить така картина: молодих чоловіків, батьків родин, кидали по тюрмах. Далі вони, у кращому разі, потрапляли на освоєння неісходимих просторів шостої частини суходолу земної кулі, звідки мало хто вже повертався, а діти їхні зникали у дитбудинка. Так виморювали народ. Павло Опанасович підсумовує так: «забути таке – великий гріх». А для дослідників голодомору є тема для розвідки – куди поділись діти київських дитбудинків у 1932-1933 роках? Ольга ПУГАЧ, Голова КМО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. 21 листопада 2007 р.
|